понеділок, 19 березня 2012 р.

БУТИ СОБОЮ: СВАВІЛЛЯ ЧИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ?

Одною з найбільш очевидних ознак і небезпек сучасної західної культури, яка все більше закорінюється в Україні є "автентичність" і релятивізм (відносність) цінностей.

Живемо в час глибокого переосмислення фундаментів християнської цивілізації. Христос - Дорога і Життя християнина, для багатьох у  щоденному житті  вже не є єдиною і правдивою Істиною, а однією з  "істин", які допомагають окремим людям і спільнотам в окремі історичні моменти.

Тепер все частіше говорять про істину з практичної точки зору підходу до життя. "Істиною" і "істинним" є те, що дає мені користь, що задовільняє мене, що допомагає мені в самореалізації, дозволяє здійснити себе вповні.

Знаємо, що самореалізація здійснюється у свободі. І тут знову вступає в дію споживацький підхід: моя свобода - використовую її, як хочу; а хочу реалізуватися за рахунок інших людей, підкоряючи їх собі і підлаштовуючи їх під свої бажання і світосприйняття. І мало хто задумується, що самореалізація, про яку говорив Христос, полягає не в тому, щоб мені служили, а в тому, щоб я служив іншим, проявляючи любов, довготерпіння, лагідність...

Через засоби  масової інформації чуємо часто заклик: "будь собою"! І відразу пропонується спосіб осягнення цілі за допомогою супровідних закликів: "прислухайся до своїх бажань!", "відчуй насолоду!", "отримуй все і зараз!", "не зволікай!"...За допомогою цих закликів формується свідомість, що ти маєш можливість стати собою тільки у тому випадку, коли виконуватимеш всі без розрізнення власні бажання, осягнеш задоволення, причому в дуже швидкий спосіб, щоб часом не встигнути задуматися про наслідки твоїх дій. І звичайно замовчується про відповідальність. Комусь дуже вигідно, щоб це слово залишалось "немодним".


Уявіть собі таку сцену: молода подружня пара сидить ввечері за переглядом фільму. Раптом чоловік (в цьому випадку нічого проти чоловіків не маю, могло б бути і навпаки) повертається до дружини і каже: "Люба, ти знаєш, вчора я відчув потяг до твоєї найкращої подруги, отож вирішив бути собою (тобто, піти за інстинктом) і зрадив тобі. Тепер я є собою, тому говорю тобі, що твоя подруга мені підходить більше, ніж ти. Розумієш, якби я не сказав тобі, це було б лукавство. А я дуже хочу бути щирим з тобою. Ти ж мені вибачиш? Правда?". Чи у випадку зради чоловік був собою? Чи він би залишився собою, якщо б згадав про свої подружні обіцянки  і переборов свої пристрасні бажання? Як почуватиметься дружина, коли почує таке "нелукаве" визнання чоловіка, який надає перевагу її найкращій подрузі? А тепер уявімо, що дружина відповідає чоловікові: "Любий, я так тебе ціную за те, що ти є собою! Будь собою і надалі, забудьмо про все!". 

           Ми живемо у історичний період, коли відвічні християнські цінності (життя, особа, любов, вірність, родина...) стають відносними, у період, який можна описати влучним афоризмом:
                                 "правда обвинувачує, а щирість оправдовує".  

У час, коли кожна людина сповідує свою "істину" як єдино правдиву, не залишається нічого іншого, як цінувати "автентичність" і "щирість" більше за будь-яку "істину". Бо щирість є незміна, вона просто є, окрім того вона відкриває реальність, а чиясь "істина" завжди є неповною (бо помагає окремій людині, а не всім), не віддзеркалює реальності (бо критерії є субєктивні), окрім того, змінюється залежно від особи. При відсутності  одної Істини і її критеріїв, "автентичність", тобто "буття собою" представляється як наслідування власних потягів (і це видається за щирість). Але куди це нас приведе? В нашому випадку чоловік "був собою" (тобто задовільнив свій інстинкт), а  відповідальність за наслідки з себе скинув тим, що щиро визнав зраду. Щирість безперечно є дуже потрібною рисою, але вона не може перекреслити факту зради. Отож, незалежно від способу виявлення правди важливо розглянути сам факт зради, який стався, бо саме він розбив єдність родини на фізичному, духовному, почуттєвому і інтелектуальному рівнях. Отож, справу неможна вважати завершеною, поки подружжя не вирішить, як відновити єдність і не допустити повторної зради. 

Думаю, що тої самої схеми добре дотримуватися і в інших випадках. Наприклад, чи можна вважати щирістю і "буттям собою" гостру насмішку? Чи емоційний крик незадоволення? Що осягається такою "щирістю"? Людина, що так поступає, дбає суто за себе: хочу і кричу, бо так почуваюсь, бо така я є. Або оправдовується: я не могла цього не сказати, бо це було б нещиро з мого боку. Але що будує подібна "щирість"? З якою метою вона вживається? Які плоди принесе? 

Пригадується фраза Святого Августина: "Люби - і роби, що хочеш"

Подумаймо собі, що люди, які насправді люблять один одного, дуже ретельно підбирають слова, щоб не образити того, кого люблять, у кожній справі згадують про особу, яку люблять, щоб оцінити, як вона буде почуватися...одним словом, всю свою увагу спрямовують не на себе, свої бажання і амбіції, а на люблену особу, на її добро. При цьому, ніхто не почувається таким, що лукавить, не каже, що він "не є собою",  не  кричить, що його свобода обмежена... Дивно, але чомусь споминаються про відстоювання свободи більше в тих випадках, коли хочуть мати право творити зло, а не добро....Рідко коли почуєш: хочу свободи, бо тільки так зможу зростати в любові і зробити щось на користь ближньому. В більшості це: прагну свободи, бо хочу робити те, що хочу я, хочу жити у своє задоволення! 

Сам по собі заклик "будь собою" не є негативний.
Але для того, щоб на нього відповісти вповні, найперше слід задуматися над тим, ким ти є. 
Бути собою можна тільки тоді, коли ти чітко усвідомиш і зможеш відповісти на питання :
хто я? (звідки прийшов в цей світ, з якою метою, до якої цілі прямую і яким буде мій кінець життя).
Зі Святого Письма дізнаємося, що людина була сотворена на образ і подобу Бога, сотворена для спілкування з Богом і участі у Його божественній природі. Отож, повертаючись до питання "бути собою", слід дати відповідь, чи наслідування всіх моїх найменших бажань, задовільннення всіх моїх пристрастей і інстинктів, виплескування емоцій в обличчя співрозмовника, оправдуючись, що в даний час саме так почуваюсь, допоможе мені у спілкуванні з Богом, в уподібненні до Нього і участі у Його природі? Чи навпаки відніме в мене можливість бути собою, полишивши у кайданах моїх пристрастей і невпорядкованих емоцій? І що мені потрібно, щоб звільнитися від цих кайданів гріха? У чому полягає наслідування Христа і участь у Його бажественній природі? 

Святий Антоній (єгипетський анахорет і засновник християнського чернецтва) навчав, що в людині діють три волі: Божа (досконала і спасительна), людська (не згубна, однак і не спасительна) і диявольська (цілком згубна і ворожа до людини). Диявольська воля спонукає людину не робити добрих діл і не виховувати чеснот, а якщо виховувати, то для свого марнославства, може також просто заради добра, але в жодному разі не заради Христа. Людська воля дбає за насолоду людських похотей або йде за наукою диявольської волі, щоб робити добро заради добра. Божа воля тільки в тому проявляється, що добрі діла робляться на славу Божу, робляться для Святого Духа.

А блаженний Серафим Саровський (преподобний чудотворець 19 ст) називав добрі справи, зроблені на Божу славу, стяжанням благодаті. Тобто, чим більше добрих діл зроблено на Божу славу, тим більше душа отримає дарів Святого Духа, які приносять в наше серце радість і мир. А разом з дарами Святого Духа в душу приходить благодать, яка творить в душі Царство Боже, перетворює тлінне на нетлінне, переводить людину від смерті до життя, у пресвітлу оселю вічної радості.

Отож, "бути собою" - свавілля чи відповідальне життя в любові і служінні ближнім, а відтак освячення і участь у Божественній природі Творця?


с. Валентина

Немає коментарів:

Дописати коментар