понеділок, 4 лютого 2013 р.

Труднощі та перешкоди в молитві

Зустріч молоді 4 лютого 2013 р. Б.
Євангеліє від Марка 10, 46-52
І приходять вони в Єрихон. А коли з Єрихону виходив Він разом із Своїми учнями й з безліччю люду, сидів і просив при дорозі сліпий Вартимей, син Тимеїв. І, прочувши, що то Ісус Назарянин, почав кликати та говорити: Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною! І сварились на нього багато-хто, щоб мовчав, а він іще більше кричав: Сину Давидів, змилуйся надо мною! І спинився Ісус та й сказав: Покличте його! І кличуть сліпого та й кажуть йому: Будь бадьорий, устань, Він кличе тебе. А той скинув плаща свого, і скочив із місця, і прибіг до Ісуса. А Ісус відповів і сказав йому: Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі? Сліпий же Йому відказав: Учителю, нехай я прозрю! Ісус же до нього промовив: Іди, твоя віра спасла тебе! І той зараз прозрів, і пішов за Ісусом дорогою.

Запитання:
1. Який новий титул Вартимей дав Ісусові? Як Ісус відповів на цей титул? Чому? Яке символічне значення цього титулу?
2. Які риси характеру Вартимей відобразив у цій історії? Як вони допомогли йому оздоровитися?

«Чудо край дороги», - так називають цю подію коментатори Святого Письма. Ісус ішов в Єрусалим на свято Пасхи. Такий обов’язок мав кожен чоловік, якому виповнилось 25 років. Хто не міг йти до Єрусалиму, виходив на вулицю і проводжав тих, хто йшов. Там стояла сила народу! Більшість з них дуже хотіли побачити Ісуса.

«І, прочувши, що то Ісус Назарянин, почав кликати та говорити» - так і в нашій молитві. Ми розуміємо і відчуваємо, що лише Господь, про Якого ми довідалися, порятує нас. Лише на Нього покладаємо надію нашого спасення, тому і кричимо до Нього, взиваємо і просимо!
--
Кажуть, що по труднощах досягнення цілі можна розпізнати, на скільки важливою є справа. Вартимей зустрів багато перешкод, які не давали йому зустрітися з Ісусом: його сліпота, великий натовп людей, людські зауваження, щоб був тихо. Усе це він переступив і «ще більше кричав».  

Перешкоди для молитви, які ми зустрічаємо у своєму житті: 
фізичні – хвороба, фізична слабкість, втома, біль, тощо.
Зовнішні перешкоди: шум, музика з сусідського вікна, розмови в кімнаті…
Внутрішні перешкоди:  претензії до Бога, гріх, лють, гнів, ненависть, роздратованість…

Як, на вашу думку, подолати такі перешкоди?
--
Ісус побачив, що людина справді готова з Ним зустрітися і звернутися зі своїм горем. Він зупинився і попросив прикликати сліпця. Той з радості «скинув плаща свого, і скочив із місця, і прибіг до Ісуса». Це свідчить про наші зусилля, про перемогу над лінню, про наше сильне бажання зустрітися з Богом, про нашу жертву, на яку ми готові заради того щастя – бути з Богом. Чи такою є наша молитва? Чи бачить Господь нашу ревність, наші зусилля, наше сильне бажання? Чи ми витривалі в молитві? Чи постійні і вірні Богові? Якщо так, то Господь обов’язково скаже з батьківською любов’ю: «Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?» Господь наголошує тут на непохитній наполегливості. Ніщо не могло зупинити Вартимея і перешкодити йому зустрітися з Ісусом обличчя в обличчя. Він будь-якою ціною хотів, щоб його вислухали і зцілили. Бажання Вартимея побачити Ісуса було не туманним, хитким, непереконливим, слабким, сентиментальним! А відважним, певним, повним надії на Бога! Саме така молитва вислухана Господом.
На поклик Ісуса він відгукнувся одразу, гаряче і впевнено. Навіть скинув з себе верхній одяг, щоб швидше бігти! Багато людей чують Божий поклик, але відповідають Йому, що ще не час бути з Ним, що ще треба завершити не одне діло. Що вони не мають часу на молитву. А Вартимей відчув, що Ісус його врятує і кинувся до Нього.
У Вартимея було єдине бажання: Щоб я прозрів! І це чітке прохання він і висловив Ісусові. Часто у своїй молитві ми просимо загальних речей, які насправді не лежать у нас на серці. А слід приходити до Бога, як до лікаря, розказати Йому про конкретний біль, який нас мучить. Але перед тим ми мусимо глянути на себе і зрозуміти, чого насправді потребуємо і в чому наша найбільша проблема.
Віра! Вартимей сильно вірив, бо називав Ісуса Сином Давида, тобто довгоочікуваним Месією, який визволить свій народ. Тим самим він назвав Ісуса своїм власним спасителем, на Нього поклав усі надії на своє оздоровлення. Це і ми маємо робити в молитві! Молитва не повинна обмежуватися словами святих із молитовника. Я маю вкладати в молитву своє серце і свій розум, свої прохання і свою подяку. Я особисто звертаюся до Господа, бо вірю, що Він – мій спаситель і допоможе мені.
Хоч Вартимей і був жебраком край дороги, у нього було велике почуття вдячності. Отримавши зір, він пішов за Ісусом. Коли його проблема була вирішена, він не пішов егоїстично своїм шляхом! Не забуваймо дякувати Богові за почуту молитву!
-----------------------
Перешкоди в молитві
О.Мень говорить про сухість серця. Сухість дуже чітко відчувається при контрасті з благодатним станом. Вона може посилюватися фізичною чи нервовою перевтомою. Сухість може бути результатом якогось гріха чи помилки. Тоді допоможе щире покаяння, а сухість слід приймати в такому випадку як заслужене випробування. Іноді важко знайти гріх, через який виникла сухість, тоді слід вдатися до загального покаяння і терпеливо чекати, поки мине цей стан. Святий Франциск Сальський говорить про те, що Господь спочатку дає людині духовну втіху, щоб вона відвернулася від земних утіх, а потім може відібрати духовну втіху, щоб ми вчилися витривалості у здобуванні чеснот. Таким чином, сухість може посилатися нам для вправляння в терпеливості і для нашого вдосконалення. Якщо ми її гідно переживемо, то вона очищає нашу віру, любов, наші цінності, наше прагнення Бога. Зміцнюється наша надія на Бога, що Він повернеться в нашу душу. Якою б не була причина сухості серця, вона може привести нас ближче до Бога. Не слід в таких випадках сумувати, тривожитися – а зберігати мир, вірячи, що Господь не покине нас навіть в хвилини немочі і нечутливості духа. Іноді душевне закостеніння можна подолати вдумливим повторенням молитви «Отче наш» чи Ісусової молитви.  
Святий Никодим Святогорець також пише про теплоту та сухість серця (Невидима боротьба, глава 7):
Духовна теплота в серці є плодом почуття до Бога й до всього божественного. Зародження її починається разом з наверненням до Бога в покаянні. Характерна риса її — є відірвання від всього сотворенного й полонення уваги Богом і всім божественним. За цією рисою вона відрізняється від теплот душевних і тілесних, як небо від землі.
Почуття духовної теплоти скупчене та є простим і поодиноким, але по суті — воно є злиттям в одне багатьох духовних рухів, як про­мінь сонця є злиттям семи райдужних променів. В цьому є благого­віння, сокрушения, зворушливе припадання, поклоніння, свята ревність, любов до Бога. Хочеш берегти в серці цю духовну теплоту? Будь увагою всере­дині й молитовно стій в серці перед Богом, не допускай блукання помислів, які розсіюють. А в зовнішніх справах тримай розумний лад, направляй їх всіх до головної твоєї мети, й роблячи одне, не завантажуй думки турботою про інше.
Наскільки солодка присутність духовної теплоти в серці, на­стільки ж гірко, болісно та страшно, коли вона відійде. Так завжди відбувається охолодження. Буває це з нашої вини, а саме: через послаблення уваги й чування над собою, або через спокуси навколишнього світського середовища, коли принади світу я обманом виводять людину з нутра, або через підступи диявола,   якому вдається виманити людину із себе назовні, в чому він деколи  має успіх, додаючи до природних рухів образів фантазії і свої, най­більш привабливі, іноді діючи якимось чином і на тіло. Але, яка б причина не була, дія охолодження починається виходом уваги зсе­редини, й встановлюється прив'язанням серця до чого-небудь, спочатку пустого й суєтного, а потім пристрасного й гріховного. І в цьому завжди винна сама людина. Бо ні світ, ні диявол не насилу­ють волі, а тільки спокушають її.
Благодать Божа сама, повчально, відходить з наступних при­чин: щоб розігріти ревність, щоб людина уважніше роздивилася і відхи­лила заняття, які не мають своєї цілі в Бозі, щоб відновити в більшій силі сві­домість та почуття, що все добро, яке в нас є — плід Божої благо­даті; щоб на майбутнє більше цінували Божі даяння, для нашого смирення, щоб не прив'язувались до самих тільки духов­них потіх.
Благодать Божа хоч відступає сама, але відступає, дивлячись на тебе. Тому, коли ти відчуваєш в собі охолодження до речей і занять духовних та до всього божественного, ввійди в себе й роздивись, з якої причини воно сталося. Якщо в цьому твоя провина, то поспіши її усунути й згладити, ревнуючи не про повернення духовних потіх, а скоріше про знищення того, що здається негідним Богові. Якщо ж не поба­чиш нічого такого, скорись Божій волі й скажи собі: «Так хотів Бог. Нехай буде воля Твоя, Господи, на мені немічнім і нікчемнім».
Не на Тавор тільки охоче йди вслід за Господом, але й на Голготу, тобто не тільки тоді, коли відчуваєш в собі всередині божественне світло й духовні потіхи та радощі, але й коли нападають затьмарення, скорботи, туга й гіркота, які доводиться деякий раз вкушати душі від диявольських спокус, внутрішніх і зовнішніх. Не бійся і при цьому! Стій твердо в своєму чині, тримайся на цьому хресті покірно. Не покидай своїх духовних вправ, чекай Господнього приходу.
--
Ігнатій Брянчанінов говорить про те, що істинна молитва є голосом істинного покаяння. Хоч би ти стояв на вершині чеснот, а не молишся як грішник, то Бог не вислухає твоєї молитви. «Гідність молитви полягає єдино в якості, а не в кількості: Тоді похвальна кількість, коли вона призводить до якості. Якість завжди призводить до кількості; кількість призводить до якості, коли молільник молиться ревно».
«Залучай розум до висловлюваних слів молитви збережеш його в увазі . Май очі на вустах, або закритими: цим будеш сприяти з'єднанню розуму з серцем. Вимовляй слова неспішно й будеш зручніше укладати розум в слова молитви: жодне слово твоєї молитви не буде вимовлено, не будучи охоплене увагою.»
Також і Брянчанінов говорить про витривалість при сухості в молитві: «Необхідні приналежності молитви, - витривалість/стійкість/очікування. Коли відчуваєш сухість, закостенілість, не залишай молитви: за витривалість твою і подвиг проти нечутливості серця зійде на тебе милість Божа у вигляді розчулення. Розчулення - дар Божий, якого Господь посилає тим, що терпеливо перебувають в молитві»
Чи можна керувати почуттями в молитві?
 «Під час молитви не шукай захоплень, не приводь в рух свої нерви, не гарячи крові. Навпаки - тримай серце в глибокому мирі, в який воно приводиться почуттям покаяння… Серце твоє потребує очищення плачем покаяння і молитвою покаяння; коли ж воно очиститься, тоді Сам Бог пошле в нього Свій Всесвятий духовний вогонь.»
Наш ворог не тільки плутає думки, він пробує увійти в наші почуття. Він несподівано може пробудити голод, і думки переключаються на їжу; приходить страх – і думки переключаються на катаклізми, переживання за рідних, за здоров’я, за несплачені борги… Наш супротивник підсовує хмару найяскравіших почуттів, тільки не тих, які потрібні на молитві.

Розсіяння в молитві
КОЖНА людина переживає проблему розсіяння, стаючи на молитву. КОЖНІЙ людині потрібно докласти зусиль, щоб сконцентруватися, щоб зібрати всі свої думки, щоб усвідомити, перед Ким і для чого вона стоїть.
Наше бажання досягти святості викликає обурення і спротив противників Бога і наших ворогів, а саме – нечистих духів, які збираються разом, щоб перешкодити нашому зросту, щоб не допустити нового підйому. Їх ціль – завадити будь-яким способом: заплутати думки, пробудити в пам’яті давно забуті події, не дати можливості зосередитися на молитві.
Солдат, який був мішенню своїх ворогів на полі битви і кожний раз повертався з новими пораненнями, з великою неохотою буде знову вертатися на поле бою. Подібно до цього, у багатьох опускаються руки у безплідних, як нам виглядає, спробах досягти глибокої єдності з Богом на молитві і зосередитися.
Для того, щоб перемогти, до молитви готуються подібно, як до бою, а саме, обирають і продумують тактику, відповідну зброю, вчаться її використовувати.
Як досягти нерозсіяння в молитві? Які поради щодо нерозсіяння вам коли-небудь давали отці, духівники? Можливо, ви про це читали, поділіться з нами, будь ласка!
«Не вагаючись, запевни себе, що Бог перед твоїми очима.» (св. Вас. Великий)
Катехизм УГКЦ говорить: «Молитва уст є духовно плідною у поєднанні з внутрішньою увагою. Учителі духовного життя наголошують: якщо увага відхилилася від слів молитви, потрібно повернути її на місце, де її було втрачено (говоримо про особисту молитву), і повторювати слова молитви, аж поки не вдасться промовити цілу молитву від початку до кінця без розсіяння. Розсіяння уваги може бути спричинена відсутністю практики або зовнішньою спокусою… Ті, що моляться словесною молитвою, уподібнюються до ангелів і разом з ними беруть участь у прославі Бога.»
«Хто ревно молиться, той проганяє злих духів. А хто розсіяно молиться, то з нього злі духи сміються» (св. Єфрем Сирійський)
Ігнатій Бранчянінов також говорить про розсіяння: «Розсіяння обкрадає молитву. Той, хто молиться з неуважністю, відчуває в собі порожнечу і сухість. Той, хто постійно молиться, позбавляється всіх плодів духовних, які зазвичай зароджуються від уважної молитви, засвоює стан сухості і порожнечі, з цього стану народжується холодність до Бога, зневіра, затьмарення розуму, ослаблення віри, і від них мертвість у відношенні до вічної, духовного життя. Все ж це, разом узяте, служить явною ознакою, що така молитва не приймається Богом.»
Також І.Б. говорить про мрійливість в час молитви. Каже, що вона ще гірша за розсіяння. Розсіяння робить молитву безплідною, а мрійливість служить причиною неправдивих плодів: самообману і, так званої святими Отцями, бісівської принади. Зображення предметів видимого світу і складання мрійливістю зображення світу невидимого, які відображаються в розумі і стають наче речовими (реальними).
Також слід відкидати світлі, на перший погляд, думки, які відволікають нас від молитви. Вони приходять від злого і всідаються нашому марнославстві. Слід вдатися до покаяння і уважно продовжувати свою молитву, годуючи розум істиною, а серце – смиренням.
Прості поради від розсіяння в молитві (поради для доброї молитви Никодима Святогорця «Невидима боротьба»):
  1.   )       Потрудись не тільки в молитовний час, а й в інший вільний   час обдумати й пережити призначені молитви
  2.            Потрудись, обдумавши й переживши молитви, завчити їх напам'ять. Зробивши це, ти носитимеш їх в собі. Доки вони в молитовнику, вони поза тобою. А коли завчиш їх, вони опиняться всередині тебе, й ти в яких би обставинах не знаходився, завжди бу­деш мати з собою свій молитовник. До цього ж, вивчаючи молитви, ти глибше закарбуєш в собі молитовні думки та почуття, ніж тільки просто обсудив би й відчув би їх. Від такого вивчення в тобі збу­дується молитовний лад, якщо будеш не тільки заучувати слова, але й перебувати в тих думках і почуттях, які є в молитві. А це найкра­щий шлях до успіху в навику належної молитви
  3.       Коли прийде час молитви, то не відразу, як тільки відірвешся від звичайних справ, починай молитися, а спочатку приготуйся до цього: «Постій трохи мовчки, поки затихнуть почуття»,- як вчить тебе молитовник, і згадай, до чого приступаєш, і що маєш зробити, хто ти, що маєш молитися, і хто Той, перед ким будеш говорити твої молитви, і що саме повинен ти сказати і як. Таке необхідне приготування спричинюють - ранком одебеління душі від поринання у сон і напад турбот про майбутні діла дня, відразу після пробудження, а ввечері — різноманітні враження дня і особливо виз­начні та захоплюючі випадки, приємні та неприємні. Постарайся все це вивести із свідомості, щоб діло молитви зайняло потім всю твою увагу і їй одній ти виключно міг би посвятити час. Захоплюючі випадки, якщо не встигнеш справитися з ними, звертай в предмет молитви або подяки, або прохання допомоги й визволення, або від­дання їх і себе та всього свого на волю Божу.
  4.         Перед самим початком молитви постав себе в Божу присут­ність до усвідомлення і почуття Його з благоговійним страхом, і постав в серці живу віру, що Бог бачить і чує тебе, що Він не від­вертається від молільників, але прихильно дивиться на них і на тебе в час цієї молитви, й підкріпись упованням, що Він готовий вико­нати, й дійсно виконає твоє прохання, якщо воно для тебе корисне.
  5.      Так настроївшись, говори свої молитви, посилено вглиблю­ючись в них і всіляко турбуючись про те, щоб вони виходили із сер­ця як твої власні, хоча вони завчені. Не дозволяй увазі своїй відхи­лятися куди-небудь, і твоїм думкам летіти на сторону. Як тільки усвідомиш, що це сталося, верни думки свої в середину та починай знову молитву з того місця, з якого увага твоя відхилилася на щось інше. Зауваж, що увага не розсіюється, коли серце буває в молитов­них почуттях. Тому про ці почуття і найбільше турбуйся. Не дозво­ляй собі поспішати в молитві, а всю її побожно як священну справу з терпінням доводи до кінця.
  6.         Якщо під час молитви в такому настрої та порядку який-не-будь предмет молитви особливо западе тобі в серце, полонить твою увагу, як близький до тебе, та викличе в тебе власне молитовне сло­во, не пропускай цього, але зупинись на ньому та молись своїми словами, поки задовольниться народжене молитовне почуття або потреба.
  7.             Щоб це підтри­мати, не забувай, що ти ходиш перед Богом і Його правиця тримає тебе над безоднею нікчемності. Тримаючи це в думці, всяке діло своє, і велике й мале, роби так, як цього хоче Бог, у Нього питаючи на це благословення, і звертай все на Його славу
  8.         Якщо ти нині добре помолишся і протримаєш себе в молитовному настрої, а завтра даси собі волю і проведеш день розпущено, то, так дію чи, ніколи не досягнеш успіху в молитві. Це буде те саме, що буду вати й розвалювати, і можна дійти до того, що молитва зовсім загасне, й душа зробиться непридатною для неї. Почавши, треба терпеливо перебувати в молитві.
«Будь мудрий у своїй молитві, не проси тлінного і суєтного. Так вчив нас Спаситель: «Шукайте найперше Царства Божого, а все те вам додасться» (Мт. 6, 33).
с.Юліана Андрусів

Немає коментарів:

Дописати коментар