вівторок, 5 березня 2013 р.

Приготування до Великого посту. Неділя блудного сина


Зустріч молоді 4.03.2013
на основі творів О. Шмемана про Великий Піст 
У час, який переживаємо, наша Церква готує нас до Великого посту. У тему посту ми ще матимемо нагоду глибше заглянути, а сьогодні поговоримо про приготування до нього:
Радісно восприймімо, вірні, богонатхнений заповіт пос­ту. Як раніше ниневитяни, і як блудниці й митарі, що слухали Івана, котрий проповідував покаяння. Стрима­ністю приготуймося до священнодійства Владичного на Сіоні. Очистімо себе сльозами перед цим божественним умиванням. Помолімось, щоб побачити сповнення Пасхи, — істинного об'явлення. Приготуймо себе до покло­ніння Хресту і Воскресінню Христа Бога Нашого, взива­ючи до Нього: Не позбав нас надії нашої, Чоловіколюбче! (Стихира вечірні Сиропусного вівторка) 

Великий піст – це справжня школа покаяння, де кожна людина щороку має вчитися поглиблювати свою віру, переглядати своє життя і, наскільки можливо, його змінювати. Це «сорокаденна весна» (О. Шмеман).

Людина, що збирається вирушити в дорогу, му­сить знати мету своєї мандрівки. Так і з постом. Піст — це насамперед духовна подорож, а мета її — Пасха, «празників празник». Піст — приготування до «звер­шення Пасхи, істинного одкровення». Відтак маємо передусім спробувати збагнути зв'язок посту з Пасхою. Нове Життя, яке дві тисячі літ тому засяяло з гробу, отримали всі, хто вірує в Христа. Ми отримали його у день нашого хрещення, коли, як каже апостол Пав­ло, ми «поховані з ним через хрищення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим. 6, 4).

Завдяки йому ми можемо радісно проголошувати: «Смерті немає!» Хоча, звичайно, тут ми ще лицем до лиця зустрічаємо смерть, і колись вона прийде по нас. Але ми віримо, що своєю смертю Христос перемінив саму сутність смерті, вчинив її переходом, пасхальним празником, Пасхою — переходом у Боже Царство, перетворю­ючи найбільшу з трагедій в остаточну перемогу: «смертю смерть подолав». Христос вчинив нас співучасниками свого Воскресення. Ось чому наприкінці Великодньої утрені ми кажемо: «Воскрес Христос, і життя вільно пливе. Воскрес Христос, і не стало в гробах ні одного.

І все ж чи ми не бачимо що­денно на власному досвіді, що насправді надто рідко маємо ту віру, що ми постійно губимо і зраджуємо це Нове Життя, отримане як дар, і що по суті живемо так, ніби Христос не воскрес із мертвих, ніби ця ви­нятково значуща подія нічого для нас не означає? Причина цього — наша слабкість і неспроможність жити постійно «вірою, надією і любов'ю» на тому рівні, на який вивів нас Христос, мовивши: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість» (Мт. 6, 33). Ми просто забуваємо про це все, нам завжди ні­коли, нас поглинули щоденні клопоти, а через те, що ми забуваємо, знесилюємося. Забудькуватість, па­діння, гріх роблять наше життя знову «старим» — нік­чемним, темним, позбавленим будь-якого сенсу: без­глузда мандрівка до безглуздого кінця. Ми живемо так, ніби Христос ніколи не приходив. І це - єдиний справжній гріх, щонайглиб­ша трагедія і смуток нашого номінального християн­ства.

Якщо ми це зрозуміємо і визнаємо, аж тоді зможе­мо збагнути, що таке Пасха і чому перед нею потрі­бен піст. Щоб щось полюбити, мусимо добре його пізнати. Щоб полюбити Піст і Пасху, мусимо добре їх збагнути. У цьому нам допомагає наша Церква. Усе багатство богослужінь веде нас до цього розуміння Пасхи.
Наша церква подає нам 5 тижнів, які готують нас до Великого Посту. Чому так багато? Як ви думаєте?
Знаючи недо­статню зосередженість і жахливу «секуляризованість» нашого життя, Церква відає і нашу нездат­ність швидко змінитися, перейти від одного духовно­го переживання до іншого. Світ нам говорить, що щасливими бути легко, простягни руку, увімкни – і ось твоє щастя! Але, чомусь, людина нещаслива в тому. Христос говорить про зусилля, які ми маємо прикласти, щоб осягнути Боже Царство. Не біймося зусиль!
Приготування до Великого Посту:
1.      Бажання  (Неділя Закхея)
Це - історія чоло­віка, що був надто малого росту, аби побачити Ісуса, але мав таке сильне бажання побачити Його, що за­ради цього виліз на дерево. Людина йде за своїм бажан­ням. Можна навіть ствердити, що людина сама є ба­жанням, і ця основна психологічна правда про люд­ську природу визнана в Євангелії: «Де скарб ваш, [— мовить Христос, — ] там буде й ваше серце!» (Лк. 12, 34). Сильне бажання перемагає природну обмеже­ність людини. Коли вона палко чогось прагне, то робить щось таке, на що «нормально» вона нездатна. Будучи «малий на зріст», Закхей сам себе підніс.
Бажання Закхея — правильне, добре; він хоче поба­чити Христа, наблизитися до Нього. У Закхеї ми ба­чимо перший символ покаяння, позаяк покаяння починається з того, що людина знову усвідомлює глибину будь-якого бажання: спрага, прагнення Бо­га, Його справедливості, бажання справжнього жит­тя. Закхей — «малий», нікчемний, грішний і обмеже­ний; і ось, його бажання перевершує і перемагає все це. Він зусиллям привертає увагу Христа, приводить Його у свій дім. Оце є перший заклик Церкви: ми мусимо бажати цього справжнього, закладеного у самій глибині на­шої душі, визнати спрагу Абсолютного, що присут­нє у нас. І як­що ми досить глибоко, досить сильно хочемо, Хрис­тос нам відповість.
2.       Смирення (Неділя митаря і фарисея)
Смирення доконечно потрібне нам для справжнього покаяння. Ми бачимо фарисея – самовпевненого, задоволеного собою. Митар, навпаки, принижує себе, і його смирення виправдовує його перед Богом.
Якщо існує моральна якість, на котру нині зовсім не зважа­ють і навіть заперечують її, то це - саме смирення. Культура, цивілізація, в якій ми постійно перебуває­мо, збуджує у нас почуття гордості, зарозумілості, самовиправдання. Вона ґрунтується на переконанні, мовляв, людина здатна досягти всього самотужки, і навіть вбачає у Богові Того, хто винагороджує, ніби платить людині за її досягнення і добрі вчинки. Сми­рення вважають ознакою слабкості, не гід­ної справжньої людини.
Господь Сам смиренний. Він смиренний у Своїй славі! Сучасній людині, вихованій на суспільній гласності, самовпевненості, нескінченному самозвеличенні, майже неможливо пояснити і втлумачити, що те, що правдиво доскона­ле, істинне, прекрасне і хороше, водночас природно смиренне; позаяк завдяки своїй довершеності воно не потребує публічності, зовнішньої слави, якоїсь пропаганди. Бог смиренний, тому що Він доскона­лий. Його смирення є Його славою і джерелом усьо­го справді прекрасного, довершеного, джерелом доб­ра і досконалості; і кожен, хто наближується до Бога і пізнає Його, відразу прилучається до божественної покори і її краси.

Як можна стати смиренним? Для християнина — відповідь проста: споглядати Христа, воплочене бо­жественне смирення. Христос сказав у ніч свого найвищого смирення: «Тепер прославився Син Чоловічий, і Бог прославився в ньому.» (Ів. 13, 31). Смиренню навча­єшся, споглядаючи Христа, котрий сказав: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11,29). Урешті-решт смиренню вчишся, співвідносячи і порівнюючи кожне своє слово, кожен учинок, все своє життя з Христом. Бо без Нього справжнє смирен­ня неможливе, тимчасом як у фарисея навіть віра стає гордістю. Смирення — це початок правдивого покаяння. Сми­рення — насамперед і найбільше є відновленням, по­верненням до істинного стану речей, до правильних по­нять. Покаяння живиться смиренням, і смирення - його плід і завершення. «Тікаймо від фарисейської за­розумілості (пишномовного багатослів'я) — йдеться у кондаку цього дня, — і навчімося митаревої величі слів смиренних».

3.       Повернення до дому Отця (Неділя блудного сина) Притча про люблячого Отця
(Лк. 15,11-32):  І ще сказав: У одного чоловіка було два сини;  І сказав молодший з них батькові: Отче! Дай мені належну частину маєтку. І батько розділив їм маєток. Як минуло багато днів, молодший син зібрав усе й пішов до далекої країни і там розтратив маєток свій, живучи розпутно. А коли він усе прожив-прогайнував, то настав страшний голод у тій країні, і він почав бідувати, І пішов, пристав до одного з мешканців країни тієї, а той послав його на поля свої пасти свиней; І він радий був виповнити черево своє бодай стручками, що їли свині, але ніхто не давав йому. А коли прийшов до тями, то сказав (собі): Скільки наймитів у батька мого мають хліба надмір, а я помираю від голоду! Підведуся, піду до батька мого і скажу йому: Отче! Я згрішив супроти неба і перед тобою; І вже недостойний називатися сином твоїм; прийми мене в число наймитів твоїх. Він підвівся і пішов до батька свого. І коли він був іще далеко, побачив його батько і змилосердився; і побіг, а тоді впав йому на груди і цілував його. А син сказав йому: Отче! Я згрішив супроти неба і перед тобою, і вже не гідний називатися сином твоїм. А батько сказав служникам своїм: Принесіть найкращу одежу і одягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги. І приведіть відгодоване теля і заколіть; почнемо їсти і веселитися, Бо цей син мій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся. І почали веселитися. А старший син його був у полі; і, повертаючися, коли наблизився до дому, почув спів і веселі погуки; І прикликав одного із служників і запитав: Що це таке? Він сказав йому: Брат твій прийшов, і батько твій заколов угодоване теля, тому що отримав його (сина) живим і здоровим. Він розгнівався і не хотів зайти. А батько його, вийшовши, кликав його. Але він сказав у відповідь батькові: Ось, я стільки років служу тобі і ніколи не порушував наказу твого; але ти ніколи не дав мені бодай козлика, щоб мені повеселитися з друзями моїми. А коли оцей син твій, що змарнував маєток свій з блудницями, прийшов, ти заколов для нього вгодоване телятко; Але він сказав йому: Сину мій! Ти завше зі мною, і все моє – твоє; А через те треба було радіти і веселитися, що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся.

У притчі йдеться про покаяння людини, що повертається із самочинно­го вигнання. Нам оповідають про блудного (мораль­но заблуканого) чоловіка, що пішов «до далекого краю» і там розтратив усе, що мав. Далекий край! Як важливо зрозуміти, що я відійшов від Господа у свій далекий край! Людина, котра цього ніколи на зазнала, бодай незначною мірою, котра ніколи не почувалася вигнанцем щодо Бога, щодо справжнього життя, ніколи не збагне, про що розповідає віра у Христа. Часто каяття стає просто байдужим, об'єктивним перечисленням гріхів, юридичним актом. Ми забуваємо про щось ДУЖЕ важливе - це «щось» саме і є почуття віддалення від Бога, від радості спілкування з Ним, від справжнього життя, що його створив і дав нам Бог. Ми забуваємо про найважливіше при покаянні, а його слід усвідо­мити - я заплямував і розгубив свою духовну кра­су, я забрів далеко від свого справжнього «дому», свого справжнього «життя» і щось коштовне, чисте і прекрасне остаточно зламане у самій моїй життєвій сутності. Я віддав перевагу далекому краю, а не батьківському дому. Я відкинув всі Його дари і зібрався жити без Нього.

Чому молодший син вирішив покинути дім батька? Чого йому бракувало? (щоб вирости, щоб визволитись від опіки батька, щоб спробувати жити своїм життям) Чи йому вдалося те, що він запланував?
Спадку просять після смерті Батька, син попросив вже, так, ніби сказав: Ти для мене помер і тепер лише твій спадок має для мене значення! Віддай те, що мені належить. Батько покірно віддав синові його частину. Проте, син розтратив увесь свій маєток і став пасти свиней – впав до краю, бо в юдействі зневажали кожного, хто пас свиней. А цей син навіть не міг їсти того, що вони їли. Проте, тут Ісус піднімає з колін молодого хлопця словами: «Îïàì'ÿòàâøèñü, â³í ñêàçàâ äî ñåáå» - тобто, прийшовши до себе. Тобто, людина, яка ще живе без Бога, також і не знайшла свого істинного «Я». Ісус дає надію, говорить про те, що кожен грішник може повернутися до Творця і покаятися.

Що змусило сина подумати про повернення додому? (сум за домом, жаль за те, що він скоїв, вина перед собою, перед батьком, голод, усвідомлення свого немудрого вчинку...)

І от син повертається додому. Якою була позиція батька, коли син повернувся? Чому? Згідно грецького тексту, Батько навіть не дав синові договорити, перебив його і дав все, що мав: Одяг – символ поваги і шани, перстень – символ влади (перстень був з печаткою і давав людині права спадкоємця), взуття – права сина, бо слуги не мали взуття, лише діти.
Цю притчу слід було би назвати притчею про люблячого Отця, а не про блудного сина. Бо тут більше йдеться про любов і прощення Отця, ніж про гріх сина. З неї ми багато довідуємося про Боже милосердя – Отець терпеливо чекав на повернення сина, тому що кинувся до нього, як той ще був далеко. А як щиро він прощає – не дорікає, не натякає, не згадує!
Що, на вашу думку, відчув старший син, коли, повернувшись додому, довідався, що сталося? (відчуття несправедливості, злості) Він символізує впевнених собі фарисеїв, які краще побачили б грішника знищеним, ніж спасенним. Можна зробити висновок, що роки праці біля батька він бачив як виконання важкого обов’язку, а не служіння любому Отцю. Повна відсутність співчуття. В нього блудний син не «мій брат», а «твій син». В нього були нечисті думки, ніхто до цього часу не згадував про блудниць. Він звинувачував брата в тому, про що сам мріяв. Бог прощає навіть тоді, коли люди не прощають.
1.    1. Який син був кращим? Чому? (Ні один. Обидва згрішили перед батьком, не любили його і не розуміли його любові) Подумайте, на якого сина ви більше схожі перед обличчям Бога-Отця. З ким ви себе можете порівняти? Чому? 
2.    Що Христос хоче сказати нам цією притчею про гріх, покаяння, Божу любов?
3.    За часів Ісуса символом примирення з ворогом було сісти з ним за стіл (чого не хотів зробити старший син). А що ми робимо для примирення в наш час? Що ти хочеш зробити для примирення зі своїм ворогом? Що ти можеш зробити для примирення протягом цього тижня?

Немає коментарів:

Дописати коментар