неділя, 17 березня 2013 р.

Просити прощення – це не поставити галочку у записнику у колонці виконаних справ

Сьогодні – сиропусна неділя або остання неділя перед початком Великого Посту. З давніх-давен у цю неділю Свята Церква пропонує  вірним пережити зворушливий обряд прощення. Цей обряд взаємного прощення «кривд» чи «гріхів», заподіяних протягом цілого року, стає фундаментом на початок Великого Посту – «червоною ниткою» мандрівки, яка приведе нас до зустрічі з Христом.

Останнім часом все більше і більше зустрічається статей на тему «Як навчитися прощати». Звідусіль тільки і чути, що прощення необхідне найперше ображеній людині, компетентні психологи представляють різноманітні стратегії і «кроки» на шляху подолання образи, духівники наголошують на важливості вміння прощати для добра власної душі і духовного зросту…. Це все надзвичайно цінне і варте, щоб на ньому наголошувати. Але не менш важливим, як на мене, є також і тема щодо «вміння просити пробачення».

Теперішня культура в особливий спосіб характеризується прагматизмом і індивідуалізмом. Егоцентризм  став одним зі способів виживання. Сконцентрованість тільки на собі, своїх бажаннях, своїй вигоді… і водночас небажання думати, переживати за когось, окрім себе. Ми живемо в часі, де все менше місця для моральної відповідальності за свої вчинки, як також і для морального обов’язку. Ти просто живеш, ти вільний робити і обирати те, що тобі подобається, що ТОБІ приносить задоволення і користь… І тобі нема справи до того, як це впливає на життя інших, як почуваються ближні навколо. А бути жертовним взагалі не в моді, бо перешкоджає власному комфорту і вигоді, робить життя непривабливим, «несмачним».

Людині з таким «розташуванням наголосів» і такою ієрархією цінностей досить важко прийти до усвідомлення, що просити пробачення і прощати – це невід’ємні елементи людського життя, що саме вони лежать в основі глибоких стосунків і щастя.

Можна бачити, як у прощену неділю люди на парафії наближаються один до одного, говорячи: ми не маємо, що прощати однин одному, нехай так буде і надалі. Ніби радісна новина. Цілком може бути, що люди досягли такого високого духовного рівня, що не мають один на одного образ, не мають невирішених справ, непорозумінь… Однак, перед тим, як радіти своєму високому духовному рівню, варта зайвий раз  перевірити себе. Варта запитати себе: а чому ми не маємо що прощати? Може тому, що я навіть не знаю, як тебе звати? Може тому, що за цей рік я жодного разу не постарався взяти участь у твоєму житті і розділити з тобою свої особисті моменти життя? Може я не маю що прощати, тільки тому, що не впустив тебе у своє життя і не цікавився твоїм? Тому, що ставився до тебе, як до перехожого, до чужого, до якого мені байдуже? Може ми ніколи не доклали зусиль, щоб  разом співпрацювати для спільної справи, для добра нашої парафії (наших родин, потребуючих людей або Згромадження – у випадку богопосвячених осіб)? Може наші стосунки настільки поверхові, що зводяться до привітання і розмов про погоду? Що є в корені того, що ми не маємо що прощати один одному?

І якщо ми це вияснимо для себе, можливо, виникне бажання, починаючи з цього Великого Посту, більше один одного пізнати, наблизитися, заглибитися у світ ближнього, розділити з ним своє життя і взяти більшу участь у його житті. Можливо, це спонукає нас зробити кроки у напрямку ближнього, щоб дійсно створити з ним одну християнську родину…

А деколи, коли ми насправді відчуваємо, що якимось чином прогрішились проти ближнього, нам важко підійти і просити в нього прощення. Все наше нутро протистоїть цьому кроку. Нам неприємно, хочеться десь сховатися, втекти… Або ж ми мали непорозуміння з особою, і наша свідомість ще не зрозуміла хибності власних дій, ми переконані, що маємо право гніватися на свого ближнього, бо він провинився супроти нас… В такому стані нам теж буде важко підійти і просити прощення у ближнього. Чому?

І в одному, і в іншому випадку, ми розуміємо, що, просячи вибачення, ми визнаємо, що вчинили негідно, висловлюємо бажання навернутися (відступити від попереднього способу думання і дій) і більше не повторювати таких помилок. Прохання про вибачення говорить про наш стан покаяння перед іншим, стан, в якому ми не виносимося, не наголошуємо на своїх перевагах і правах, не обурюємося, а навпаки, схиляємося, простягаємо руку і очікуємо на милість збоку іншої людини. Прохання про вибачення накладає відповідальність та обов’язок. Святі отці зазначають, що покаяння -  це найважчий подвиг, бо він спрямований проти нашої гордині. Кажуть, що з прохання про прощення починається наше покаяння. І, навпаки, без покаяння неможливо висловити це прохання.

Отож, як найкраще поводитися в такі моменти?

Перш за все, пам’ятати, що найперше ми просимо вибачення у Господа за те, що не змогли зберегти мир зі своїм братом/сестрою у Христі. Як наголошував  Папа Франциск, «Христос ніколи не втомлюється прощати, це ми втомлюємось просити прощення у Нього». Господь, присутній в нашому ближньому, сповнений милосердя, а тому завжди готовий прийняти і простити нас. Окрім того, Він здатен просвітити серце ближнього і зробити його прихильним до примирення.  

Наступним кроком треба дати собі відповідь на питання: «Що я ставлю в основу своїх дій: виконання обов’язку чи бажання віднайти порозуміння і налагодити стосунки з тою особою? Чи мені важливо «поставити галочку» навпроти виконання припису, чи насправді примиритися з ближнім і відновити спілкування з ним?» Від моєї відповіді буде залежати і спосіб, яким я проситиму вибачення.

Якщо мені важливо тільки виконати припис, я майже автоматично кину людині «Вибач», і буду задоволений. Вирішу, що свій обов’язок виконав. Заспокоюватиму свою совість, притискаючи її звернення до мене думками на кшталт «Я виконав те, що мав. Якщо особа не хоче простити – то її справа і її проблема. Моя совість чиста». Можливо, я вже звик «кидати» вибачення, звик настільки, що навіть не усвідомлюю значення сказаних мною слів, не маю щирого жалю, не бажаю виправити завдану шкоду, налагодити спілкування...

Але якщо мені насправді боляче від того, що між мною і іншим нема миру,що я не здатний виконати заповіді Христа щодо любові ближнього, то я вчиню інакше.
  
Проситиму пробачення так, щоб особа повірила, що мені дійсно боляче й погано від того, що я скривдив її, заподіяв біль, зіпсував настрій, можливо, навіть, принизив. Проситиму пробачення щиро, з усвідомленням своєї помилкової поведінки, з жалем і без виправдань. Чому без виправдань? Бо пам’ятатиму, що у запалі сварки іноді говорю дуже різкі й неприємні речі, щоб зачепити й уколоти. Пам’ятатиму, що у спокійному стані навіть сам оцінив би свої вчинки і слова, як хворобливі й по-своєму підлі. Пам’ятатиму, що від моїх слів людина дуже сильно переживає і навіть страждає.

Якщо говорю зі щирого серця, з любові до Христа і з бажанням примирення, не рахуватиму, скільки разів повторив своє вибачення. Бо рахувати – означає поставити себе в центрі подій, вивищуватися у своїй гордості і лицемірити.

Водночас з вибаченням постараюсь змінити свою поведінку і поставу щодо ближнього. Постараюсь слідкувати за своєю мовою, проявляти відкриті жести братерської любові і допомоги особі.  Пам’ятатиму, що мир будується власними руками і зусиллями над собою. Пам’ятатиму, що «часу небагато», і ніхто не знає ні дня, ні години нашого розставання і з’явлення перед Христом.

Перед початком Великого Посту Церква встановила неділю прощення, щоб повернути нас до справжнього життя, до життя в мирі і взаємній любові.

Прощена неділя - це можливість зупинитися, подивитися на своє життя зблизька, оцінити глибину і значення своїх стосунків з ближніми…

Прощена неділя – це нагадування про всіх осіб, перед якими ми завинили і вже ніколи не зможемо вибачитися.

Прощена неділя  - це початок покаяння перед Богом і перед ближнім. Саме вона задає тональність нашій Великопосній пісні.

с.Валентина Рябушко



Немає коментарів:

Дописати коментар