середа, 6 березня 2013 р.

Історія полярної зірки

Ця історія надзвичайна! Ні-ні, не тому, що ніде на світі немає схожої на неї. А тому, що вона написана лише для однієї людини…
Саме для тої, яка її зараз читає...
Саме для Тебе...
У місті Лева, що пахне старовинною історією і запашною кавою, жив надзвичайний кіт. Навіть його ім’я було надзвичайним - Оксамитик! Так, саме завдяки своїй до оксамитності чорній шерсті його назвала одна добра і спостережлива жінка – його сусідка. Він був котом норовливим та поважним, він ніколи нікуди не поспішав. Коли його кликали, він лише легенько ворушив лівим вушком і не завжди оглядався. А коли він йшов стрункою ходою по своєму дворику, то не те, що коти, а навіть миші на нього заглядались, втрачали свідомість і гучно падали на  землю, забуваючи про котячу небезпечність! Якби ви запитали Оксамита, чи є в нього друзі, він легенько повернув би голову у ваш бік і розповів би довгу історію про дружбу, яку сотні разів переповідав йому його дід. А потім, наче нехотячи, додав би, що не вірить у дружбу, бо це нерозумно – вірити у неможливе! Отакий вже філософ наш кіт. А як він обожнював Різдво, зиму, сніг! Радів, наче людина! Щоправда, першій зустрічі зі снігом завжди були болісними для нього. Добре перевіривши, що ніхто за ним не спостерігає, він легенько клав тремтячу лапку на сніг. Одразу ж панічно струшував її і бурчав від холоду. Тоді – іншу. І так – всі чотири, аж поки вони не звикли до снігового килимка. Він любив гуляти засніженими вуличками, але не оминав нагоди пройтися під вікнами, де немає снігу, кумедно вимальовуючи своєю ходою точну форму бордюру. Ну і смішний ти, Оксамитику!
Одного зимового вечора кіт помітив, що на небі стало дуже ясно! Небо було яскравішим за землю і Оксамиту захотілося дремнути туди – ближче до зірок! Він вправно перейшов старі сходи, що скрипіли навіть під його вагою, і вибрався на дах свого будинку. Оце чудо! Йому перехопило дух від чарівності вечірнього міста, яке світило домашніми вогниками та диміло димарями! Ух, морозяно сьогодні! Він закрив свої зелені очі і на повні котячі груди вдихнув зимового повітря.

Аж раптом він відчув, наче хтось є поруч, хтось давно знайомий. Відкривши очі, він ледь не впав з даху – поряд сиділа зірочка! Маленька і гарно одягнена, яскрава і тепла, привітна і радісна! Вона усміхалась, мов дитина, о махала ногами, сидячи на краю ринви. 
-      - Хто ти? Звідки в тебе стільки світла? Знав би – прихопив би сонячні окуляри свого господаря! Він би дуже здивувався, щоправда!
-      - Хі-хі! Ти кумедніший, ніж я думала! Я – Полярна Зірка і прийшла, щоб стати тобі другом.
Оксамитик зацікавлено забив хвостиком по снігу і поспішив запитати:
-      А що таке дружба? Скажи мені! Я так давно про це думаю!   
-      Дивися, - сказала зірочка і вказала йому нагору. А й справді, як тут дивовижно!
Кожна зірка мерехтіла своїм кольором, а кілька з них складали цікавий візерунок – сузір’я. Обоє, немов зачаровані, дивилися в небо, немов на захоплюючий сюжет нового фільму. Перемовлялися, ділилися враженнями, жартували. Вигадували історії, смішинки, уявляли, мріяли вголос… Називали одне одного смішними іменами, бавилися в гру, хто швидше помітить нову зірку, що з’являлася на небі. Їм стало дуже рідно і радісно разом. Раптом обоє це зрозуміли і притихли. Обоє відчули, що в цю мить хтось народився, навіть з’явилася нова велика зірка на небі.
-      - Що це, Зірочко?
-      - Це – дружба!
-      - А що таке дружба?
-      - Це коли ми разом дивимося на Небо! 

с. Юліана Андрусів


Немає коментарів:

Дописати коментар