вівторок, 12 березня 2013 р.

Дещо про Канон Критського

 На самому початку Великого Посту як вихідний тон, що ним позначена уся великопісна мелодія, ми знаходимо Великий покаянний канон святого Андрія Критського. 
Слово «канон», що давніше у греків означало мірильну палицю – щось на зразок нашого дерев’яного метра, згодом набуло нових значень. Одне з них – особливий піснеспів установленої форми, змістом якого є пояснення та прославлення священної особи чи події.
Канони писали багато церковних літераторів, та найславетніший із них – святитель Андрій, архиєпископ Критський, який жив у VII–VIII століттях. Його перу належить Великий покаянний канон, що служиться відповідними днями Великого посту: в перший тиждень – частинами, у п’ятий – повністю, коли також читається життя преподобної Марії Єгипетської.

Великий канон так називається і за обсягом (бо містить 250 тропарів – коротких піснеспівів, тимчасом як інші – зо тридцять-сорок), і змістом (бо автор вибрав для нього найвизначніші уривки зі Старого й Нового Заповітів), і висотою думки, і силою її висловлення.

Він розділений на чотири частини і читається на Великому Повечір`ї, увечері, в перші чотири дні Посту. Його можна описати як покаянний плач, що відкриває перед нами весь безмір, усю безодню гріха, який потрясає душу відчаєм, розкаянням і надією. З винятковим мистецтвом святий Андрій переплітає великі біблійні образи — Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і Потоп, Давида, Обітовану Землю, а понад усе Христа і Церкву — зі сповіддю в гріхах і розкаянням. Події священної історії явлені як події мого життя, дії Божі в минулому як дії, що стосуються мене і мого спасіння, трагедія гріха і зради як моя особиста трагедія. Моє життя показане мені як частка тієї великої всеохоплюючої боротьби поміж Богом і силами пітьми, що повстають проти Нього.

Канон розпочинається з глибоко особистого крику:
 "З чого я почну плакати про вчинки нещасного життя мого? Який початок покладу я, Христе, для теперішнього ридання?.."

Один за одним відкриваються мої гріхи в глибокій їхній пов`язаності з триваючою трагедією стосунків людини з Богом; історія першого гріхопадіння — це моя особиста історія:
 Перейнявши злочин первоствореного Адама, я визнаю себе позбавленим
 Бога, вічного Царства і щастя — за гріхи мої...
 Я втратив усі Божественні дари:
 Загубив я первостворену красу і величність свою, і тепер лежу нагий і соромлюся.
Шкіряні одежі пошив гріх і мені, знявши з мене перший боготканий одяг...
Нині роздер я перший мій одяг, що на початку виткав мені Спаситель, і відтоді лежу нагий...

Отже, впродовж чотирьох вечорів дев`ять пісень канону мовлять ще іще про духовну історію світу, яка разом з тим — історія моєї душі. Слова канону вимагають моєї відповіді, оскільки говорять вони про давні події і вчинки, що їх смисл і сила — вічні, бо кожна людська душа — єдина і неповторна — йде тим же шляхом випробувань, постає перед тим самим вибором, так само зустрічається з вищою і найголовнішою реальністю. Приклади із Святого Письма не просто алегорії, як гадає чимало людей, на цій підставі вважаючи, що Великий канон занадто перевантажений іменами і пригодами, що до них не мають стосунку. Такі люди запитують, навіщо говорити про Каїна і Авеля, Соломона і Давида, коли простіше було б сказати: "Я згрішив". Вони не розуміють, що саме поняття гріха в біблійному і християнському переданні має глибину і насиченість, яких сучасна людина не може збагнути, через що її сповідь власних гріхів надто відрізняється від правдивого християнського розкаяння. Що ж, та культура, в середовищі якої ми існуємо і яка формує наш сучасний світогляд, в сутності виключає поняття гріха. Бо гріх — це передусім падіння людини з незміримої духовної висоти, її зречення власного високого покликання. Та яке це може мати значення для культури, яка не знає і заперечує ту духовну висоту, те покликання і поціновує людину не "згори", а "знизу", для культури, яка коли й не заперечує відверто Бога, то в реальності вся, згори донизу, матеріалістична і тому розглядає життя людини лише з погляду матеріалістичного добробуту, не визначаючи її високого, трансцендентного покликання? Отож гріх в цій культурі трактується головним чином як природна слабкість, спричинювана, в основі, соціальною невлаштованістю і викорінювана, відповідно, по можливості кращою соціальною та економічною організацією життя. Тому сучасна людина коли й сповідується у власних гріхах, то вже не розкаюється. Залежно від рівня усвідомлення своїх релігійних обов`язків вона або формально перелічує свої прогріхи та порушення обрядових правил, або ж оповідає духовникові про особисті проблеми, очікуючи від релігії чогось на кшталт терапії, ліків, що повернуть їй щастя і спокій. В обох цих випадках годі помітити розкаяння, потрясіння людини, котра, узрівши себе як образ невимовної слави, усвідомлює, що зрадила цей образ, заплямувала і заперечила його своїм життям; немає розкаяння як болю за гріхи, що проривається із самої глибини людської свідомості, як бажання повернутися, як вручення себе Божому милосердю і любові. Ось чому недосить просто сказати: "Я згрішив". Ці слова набувають свого достеменного змісту і дієвості лише тоді, коли гріх усвідомлено і пережито у всій його глибині і гіркоті.

Значення і мета Великого канону саме в тому й полягає, щоб явити нам гріх і тим самим спонукати до покаяння. Канон показує нам гріх не через визначення та перечислення, а якимось глибинним спогляданням біблійної історії, яка воістину є історією гріха, покаяння і прощення. Це споглядання вводить у цілковито іншу духовну культуру, закликає визнати зовсім інше бачення людини, її життя, її мети, її духовних мотивацій. Канон відновлює в нас те духовне світовідчуття, всередині якого розкаяння стає знову можливим. Коли ми чуємо, приміром:
 "Авелевої праведності не перейняв я, Ісусе: ніколи я не приніс Тобі ані дарів приємних, ані діл боговгодних, ані жертви чистої, ані життя бездоганного..."
 то починаємо усвідомлювати, що історія першого жертвопринесення, дуже коротко згадувана в Біблії, відкриває щось основоположне і в нашому власному житті, основоположне в самій людині. Стає зрозуміло, що гріх — це насамперед відмова від життя як принесення і дару, як жертві Богові, чи, іншими словами, — відмова жити для Бога і no-Божому. З`ясовується, що корінь гріха — це відхилення нашої любові від найвищого її об`єкта. І завдяки цьому одкровенню стає можливим вимовити слова, безмежно віддалені від сучасного досвіду життя, але які захоплюють найглибшою правдою:
                                 "Ожививши грязиво, як гончар,
                          Ти дав мені тіло й кості, дихання й життя. 
                          Але, мій Творче, Визволителю й Судіє мій, 
                                       прийми мене розкаяного."

Для того, щоб по-справжньому почути Великий канон, потрібне, звісно, знання Біблії і здібність засвоювати значення біблійних образів. Коли в наші дні повно таких, кому Великий канон видається нудним і недотичним до сучасного життя, то це тому, що віра їхня не живиться з джерела Святого Письма, яке для Отців Церкви було саме джерелом віри. Ми мусимо знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається в Біблії, навчитися жити у цьому біблійському світі; і годі знайти ліпший спосіб такого навчання, ніж церковне богослужіння, яке не лише передає нам учення Біблії, але й являє нам бібілійний чин життя.
Ось чому шлях Посту починається з повернення до первоначала, до Створення світу, гріхопадіння, Відкуплення, до того світу, де все говорить про Бога, все відображує Божу славу, де все, що відбувається, всі події безпосередньо пов`язані з Богом, де людина знаходить правдиві виміри свого життя і, знайшовши їх, кається.
--
Самим ірмосом "Помічник і покровитель..." - його першими словами даємо свідоцтво і Богу, і самим собі, що зміст нашого життя і саме життя тісно пов'язане з Господом. Через те короткою молитвою-ірмосом за¬свідчуємо Богові, що Він наш помічник і що всяку справу, за яку береться людина, вона пов'язує з Богом і мусить себе лучити з його Божественним Промислом. Він є тою Силою, що запевнює людині успіх у благій справі. І через те звучить наступне слово - покровитель. Власне у благодатному часі Великого Посту чи посту взагалі людина-каянник просить Господа про заступництво у справі духовного оновлення через покаяння. А оскільки всяка справа чи задум завжди мусять мати логічне завершення, то далі звучать ствердні слова людини, яка просить помочі і заступництва в Господа - на спасіння.
До кого тільки не вдається людина у власних потребах?! І принижується перед сильними цього світу, і тратиться, шукаючи тілесного здоров'я, навіть готова продати власну душу, тільки б посісти поважне становище в суспільстві. Але коли закликала голосно: "Помічник і заступник мені на спасіння...", то мусить дуже конкретно вказати на ім'я того, кого так називає. Через те і звучить далі ірмос: "...Мій Бог, і прославлю Його, Бога-Отця..." Саме такими словами людина свідчить Богові, що чекає від Нього діяльної сили, і тут же запевнює, що при Божій допомозі прославлятиме Його, що своїми ділами буде підносити Його, щоб Його ім'я славилося у віках.
Перший ірмос - це радше акорд, в якому приховано мотив цілого канону Андрея Критського. Визнаючи Божу силу, людина шукає її через покаяння, щоб усе подальше життя посвятити на прославу Божого імені.
Відчути власне приниження гріхом - то велике благо. Це відчуття має відповідні ознаки. Не кожний може зрозуміти душевний стан Андрея, який вказує нам на наше повернення до Господа насамперед розмовою з власним духом. А пробує він діткнутися найпотаємніших струн душі, щоб та могла без страху і стиду заявити про себе повнотою зневаження власних діл, думок, що далекі від Бога. З тілесної природи знаємо, що всяка недуга пов'язана з відповідним дискомфортом і кінець кінцем - з болем. Аналогічна картина і з нашою душею. Всякий гріх, що залишає свій відбиток у ній, провокує відповідну недугу. І ось душа, що бажає позбутися недуги, промовляє разом з Андреєм: "Звідки почну плакати через вчинки мого життя нещасного?" Не що інше, як оцінку власних дій, дає людина перед Господом. Правда, лише той може щось змінити, хто нарешті належно оцінив себе, поставившись критично до своїх дій у світлі Божого закону.
--
Один з подвижників благочестя казав, що тіло — це осел, який везе нас до Царства Небесного. Якщо його недогодувати — він вмре, а якщо перегодувати — сказиться. Тож постувати треба таким чином, щоб були сили виконувати той послух або роботу, яку на вас покладено.

На основі матеріалу: http://hram.in.ua/



Немає коментарів:

Дописати коментар