вівторок, 30 квітня 2013 р.

Про фарисеїв, Понтія Пилата та Страсті Христові

Підготувала Катерина ЛАБІНСЬКА

Страсті Христові й містерію Воскресіння кожен переживає по-своєму, залежно від глибини віри, духовного й життєвого досвіду. Поза тим, вони є невичерпним джерелом творчого натхнення, оригінальних інтерпретацій дійових осіб і подій, що передували хресній смерті і воскресінню Господа.

Розглянути деякі моменти страсних днів, тогочасні реалії – хто такі фарисей, садукеї, зилоти і сікарії, що таке Синедріон та яким було тогочасне релігійне життя ізраїльського народу – допоможе нам доктор біблійного богослов’я, викладач УКУ о. Тарас Барщевський.
«Говорячи про Юду, не слід впадати у крайнощі»

... За звичаєм, мешканці Єрусалиму виходили назустріч великим гуртам паломників, які йшли у місто з нагоди Пасхи, і, співаючи й радіючи, разом входили до міста. Ісус велить привести Йому осля, на яке ще ніхто не сідав. У Палестині на ослах їздили авторитетні особи (достойною твариною для цього вважалась та, яку ще ніяк не використовували). Тим-то учні й прихильники Ісуса, перебуваючи під враженням здійснених Ним чуд, особливо вчорашнього воскресіння Лазаря, радіють: Учитель нарешті дозволив хоч на якісь акти царської прослави. Встеляючи дорогу пальмовими гілками, вигукуючи «Благословен, Хто приходить в ім’я Господнє!», вірять, що невдовзі розпочнеться безконечне месіанське царство. А для Ісуса цей величний в’їзд – єдина офіційна маніфестація Його царської величі, досі ретельно приховуваної і довіреної лише найближчим учням. Зараз для цього надійшов час. Поза тим, Він виконує пророцтво Захарії про те, що цар Сіону прийде в Єрусалим верхи на ослиці й осляті (це лише повторення слів, яке не означає двох звірят).

Цією Пальмовою неділею, яку в Україні називаємо Вербною, розпочинається Страсний тиждень. До Єрусалиму з’їжджаються паломники на святкування Пасхи. Первосвященики й фарисеї, яких Ісус звинувачує у нещирості, називає «лицемірами, схожими на побілені гроби», прагнуть фізичного знищення Того, хто проголосив Себе Месією, Сином Божим. Розуміють, що діяти потрібно швидко і чітко, бо часу обмаль. Під час свят в Єрусалимі римське військо завжди було напоготові – на випадок можливих заворушень. Як схопити Ісуса, який ходить по місту із чималою групою послідовників, проповідує навіть у єрусалимському храмі? При найменшій сутичці Пилат, прокуратор Юдеї, застосує військо. Пасха має пройти спокійно. Отож вони збираються на нараду у первосвященика Каяфи: як схопити Його так, щоб усі довідались про це лише після Його ув’язнення? І тут несподівана допомога приходить від одного із Ісусових учнів. Юда Іскаріотський за 30 срібняків погоджується видати їм Ісуса непомітно для інших. Чому він зрадив? Поза загальноприйнятою версією – заради грошей – висувалось чимало інших: з патріотичних міркувань, з любові до Христа… Яка ж правдива? Розтлумачує о. д-р Тарас Барщевський:

— Ісус говорить про себе: «Син Чоловічий іде, як написано про нього, та горе тому чоловікові, що зрадить Сина Чоловічого! Ліпше було б тому чоловікові не народитись!» (Мт 26,24; див. також Мр 14,21; Лк 22,22). В українській мові ім’я Юда стало позначати зрадника, лицеміра, людину продажної душі. Однак образ Юди можна зустріти і в багатьох художніх творах, де неоднаково пояснюються причини його зради. Юду виправдовують, ба — навіть стає патріотом, позитивною постаттю. Думаю, що в першу чергу не слід падати в крайнощі: всю вину за страждання і смерть Ісуса скинути на Юду, а потім з ним ототожнити увесь ізраїльський народ, а з іншого боку — представити його «жертвою» відданості, патріотизму, любові до Ісуса... Євангелія нам кажуть про Юду те, що він “зрадив Ісуса”, а також, що «був злодієм». Жодного натяку на те, що в нього були якісь «вищі цілі». З іншого боку, євангелист Йоан показує, що навіть Юда не перестає бути об’єктом Ісусової любові: видається досить імовірним, що Ісус міг почати мити ноги своїм учням саме від Юди. Отже, Ісус дає зрозуміти Юді, що знає про його намір, а вкінці, певною мірою, навіть бере на себе рішення Юди зрадити його. Одним словом, Ісус робить все, щоб Юда усвідомив собі свої вчинки і дозволив себе спасти.

Замість того, щоб спекулювати на постаті Юди, я б радше порадив застановитися над трагічністю зла, засліпленого пошуками власних інтересів (багатства, слави, тощо), сповненого брехні та приналежного дияволові і саме через це неспроможного бачити Божу доброту і довіритися Божій любові. Тому Юда і вибирає самогубство, а не «дорогу, правду і життя» — Ісуса.
Події Страсного Тижня: коли і в якій послідовності?

Досить важко простежити хронологію подій останніх, найдраматичніших днів Страсного Тижня. Трохи по-різному визначають час і послідовність цих подій самі євангелисти. Яка ж єдина картина вимальовується після співставлення усіх Євангелій? Продовжує о. Тарас Барщевський:

— Основним джерелом хронології страстей і смерті Ісуса Христа є канонічні Євангелія (Євангелія від Мт, Мр, Лк і Йо), серед яких існує загальна згода стосовно основних подій, але також і певні розходження стосовно самої хронології цих же подій. Згідно з християнським переданням, що базується, зокрема, на трьох синоптичних євангеліях (Мт, Мр і Лк), Ісусові Страсті відбулися у наступній послідовності:
Четвер

Вечір. Ісус зі своїми учнями споживає єврейську пасхальну вечерю. Ісус своїм учням, а відтак і нам, дарує Самого Себе – своє тіло і свою кров – в євхаристійних дарах хліба і вина. Після вечері Ісус разом зі своїми учнями іде в Гетсиманський сад, де молиться. В міжчасі Юда Іскаріотський повідомляє священиків про місцезнаходження Ісуса і приводить відділ війська і первосвященицьких та фарисейських слуг в Гетсиманський сад. Ісуса заарештовують. Вже ніч. Солдати приходять із «ліхтарями, смолоскипами та зброєю» (пор. Йо 18,3). Відтак Ісуса ведуть у палац первосвященика Каяфи, де збирається увесь синедріон. Євангелист Йоан повідомляє про ще один допит в домі Анни. Допит триває всю ніч і закінчується зі співом півня, коли світанок вже близько. Дехто заперечує правдоподібність такого опису, стверджуючи, що Синедріон не збирався вночі. На цей закид можна відповісти, що священики боялися народного повстання у випадку публічного процесу; тому й судили його таємно і дуже поспішно.
П’ятниця

Із самого ранку, на світанку, священики ведуть Ісуса до Понтія Пилата. Згідно з євангелістом Лукою, зранку Пилат відсилає Ісуса до Ірода Антипи, який після допиту відправляє його назад до Пилата.

Згідно з євангелистом Йоаном, процес в Пилата закінчується “біля обіду”; натомість для синоптичних євангелій він набагато коротший. Від палацу Пилата до Голгофи можна дійти за більш-менше півгодини. Отже, це ще обід, або дещо пізніше, коли Ісуса розп’ято. Для Марка – ще раніше: “Була ж третя година, коли розп’яли його” (відповідає нашій дев’ятій годині ранку). Ісус вмирає о третій годині по полудню в п’ятницю.

Йосиф Ариматейський іде до Пилата і просить в нього тіло Ісуса. Пилат, здивований, що Христос вже помер, посилає когось, щоб покликати центуріона з Голгофи й допитати його (отже, минає ще година). Йосиф дістає похоронні полотна, щоб поховати Ісуса, на що іде ще якийсь час. Коли, вкінці, разом з Никодимом, Йосиф знімає Ісуса з хреста, надворі вже вечоріє, а тим самим вже починається і суботній відпочинок. Тому Ісусове тіло покладене в якійсь гробниці неподалік, щоб встигнути поховати його ще перед суботою.

Євангеліє від Йоана представляє деякі відмінності в порівнянні до синоптичного передання. Зокрема, де йдеться про день смерті. Згідно з Йоаном, Ісус помер би в четвер, в надвечір’я єврейської Пасхи, в той самий час, коли у храмі приносили в жертву ягнята. Отже, Ісус був би принесений в жертву як пасхальне ягня. Окрім того, деякі науковці надають перевагу йоанівській версії з огляду на те, що видається досить неймовірним, щоб синедріон збирався вночі. Згідно з Йоаном, синедріон вже засідав на багато днів перед смертю Ісуса і за його відсутності: саме тоді прийнято рішення стратити його з політичних міркувань. Так що після ув’язнення Ісуса лише коротко допитали перед первосвящеником й тоді повели до Пилата. Згідно з цими науковцями, синоптичні євангелія лише спростили розповідь, а не викривили події.

Останніми часами висунуто ще одну хронологію, засновану на гіпотезі, що Ісус їв пасхальну вечерю за ессенським календарем, згідно з яким Пасха випадала в середу. Насправді, євангелія описують різні події з останніх днів-годин життя Ісуса, але не вказують точний час цих подій. Єдиним винятком є година смерті Ісуса в надвечір’я суботи (яке ми сьогодні називаємо “п’ятниця”). Отже, страсті відбулися б протягом більше днів: Ісус відсвяткував би Пасху зі своїми учнями в середу, а відтак був ув’язнений того самого дня; протягом наступних днів його було суджено перед різними інстанціями (синедріон, Пилат, Ірод, і знову Пилат). Вкінці, Ісуса розп’ято в п’ятницю і того самого дня він і вмирає.

Згідно з істориками, найімовірнішою датою його смерті є 7 квітня 30 р. Інші можливі дати смерті Ісуса — 27 квітня 31 р. і 3 квітня 33 р.
Чим зав’язати відро – шнурком чи стрічкою?

Тогочасне релігійне життя ізраїльського народу не складало однорідної картини. Які ж основні діячі були задіяні у цій сфері?

Передусім, фарисеї та садукеї – провідні релігійні течії. Обидві випливали із його традицій і при цьому були доволі ворожими. Садукеї вважали, що єдиним статутом є Тора, або писаний закон, який дав Мойсей народові. Переважно це були люди заможні, зі священничих родин, й опирались вони на багаті верстви юдеїв та тих, хто був при владі. Ця аристократична група схилялась до грецько-римської культури (елінізму) і не мала підтримки у народі.

Фарисеї, натомість, були ближчими до простого люду. Вони твердили, що Тора є лише частиною національно-релігійного статуту, яку доповнює ще й закон усний. А цей останній подавав безконечні приписи – як саме мити руки чи посуд перед їжею, вияснював, можна їсти овоч, що сам упав із дерева у суботу, чи ні. Суботній відпочинок (поряд із обрізанням, він був головним приписом ізраїльської релігії). Передбачав навіть такі моменти, як попустити чи зміцнити вузел шнура, згасити свічку, написати дві букви алфавіту. Щоправда, самі ж законовчителі полегшувала вимоги – так, заборонено зав’язати відро, щоб опустити у криницю, шнурком, але стрічкою — можна.

Глибина проповідування пророків, що в попередніх віках жила у народі і пізніше зміцнювалась читанням Святого Письма у синагозі, відійшла в сторону й потонула у морі казуїстики. У Талмуді (релігійно-юридичному кодексі юдеїв) описано сім різних типів фарисеїв, названих точними іменами: зокрема, фарисей-сіхем, (тобто, користолюбивий); нікпі (своєю повільною ходою він вдає покірного); фарисей-з-любові (діє з любові до грошей); фарисей-зі-страху – цей останній чинить усе зі страху Божого і єдиний зі списку представляє достойну постать.

Втім, не можна фарисеям давати єдиної характеристики. Були серед них славні законовчителі, як Гіллел, учитель апостола Павла, із щирими Симоном, Никодимом, Йосифом з Ариматеї Ісус був у дружніх стосунках.

Але все ж найсуворіші свої догани – які стосувались більше поведінки і способу життя, аніж навчання — Ісус звертає саме до фарисеїв, а не саддукеїв. Зрештою, саме фарисеї виявились найзапеклішими противниками Його післанництва.

Христос часто говорить і про книжників. Коли у вавилонській неволі юдейський народ мав лише Тору, знаходились люди, які все життя присвячували її вивченню і збереженню, «люди книги». І за часів Ісуса саме книжники стали духовними провідниками народу, позаяк священство зберегло свою літургічну функцію та єрархічний щабель, але майже втратило вплив на духовне формування народу. Переважно усі книжники були фарисеями та мирянами. Книжником міг стати будь-хто із ізраїльтян, незалежно від духовного сану, але цьому передувала довга наука — від дитячих літ і років до сорока.

На той час існували ще групи зилотів і сікаріїв, про яких є невеликі згадки у Святому Письмі. Так, один із 12-ти апостолів, Симон, був зилотом. Зилоти (тобто, ревні) беззастережно визнавали національно-теократичний принцип й були непримиренними до чужинців, на відміну від поступливіших перед римлянами фарисеїв. Передові загони золотів – сікарії – навіть влаштовували напади на визначних римських діячів.

Існували ще на той час ессени, про яких не згадує Святе Письмо. Це було релігійне братство, схоже до деяких християнських монаших чинів: їх поєднувало спільне матеріальне добро, «новіціат», безженство, праця і молитва. Ессени були відлучені від юдаїзму.

На Єрусалимський храм – як на найсвятіше місце — були звернені очі юдеїв. Там служила священика єрархія на чолі із первосвящеником, який теоретично був головою єврейської нації. Але на практиці його авторитет був невеликим. Зменшувався він, зокрема, через те, що їх обирали завжди із садукеїв, а цю аристократичну пихату групу народ не любив.
Пилат канонізований Коптською Церквою

Так виглядав релігійний уклад єврейського народу часів Ісуса Христа. Народу, котрий знемагав під римським ярмом і чекав пророкованого Месії, який визволить його від неволі і закладе нове вічне царство. Люди бачать чуда, що чинить Христос. Важко приймати Його нову науку, зовсім несхожу на фарисейську — йде до глибини серця, вчить любити і прощати, і не застановляється, як саме мити руки перед їжею, чим зав’язати відро… Але цього аж ніяк не можуть прийняти релігійні провідники. Тому-то й прагнуть смерті Христа, а їхні наполегливість довести свій намір до кінця і лукавство не мають меж.

Синедріон — найвища національно-релігійна рада ізраїльського народу – засуджує Христа на смерть. Але не може втілити вирок у життя — потребує підтвердження римського намісника, прокуратора. Бо це єдине право – смертного вироку – залишав за собою Рим (загалом же римське керівництво було доволі толерантним у всьому, що стосувалось релігійного життя підкорених народів).

Отож представник Риму – прокуратор Пилат – поставши перед справою Ісуса, чітко бачить, що вона є релігійною і не хоче у неї втручатись. Коли ж обвинувачувачі повертають її у політичне русло і приписують Ісусові революційні заклики проти імператора – мовляв, підбурює народ, забороняє давати кесареві податок, називає себе Христом-Царем, мусить взяти її до розгляду. Не бачить у ньому вини і говорить про це членам синедріону. Вони ж наполягають: бунтує народ по всій землі, почавши від Галилеї. Почувши про Галилею і дізнавшись, що Ісус походить звідти, наказує послати Його на допит до Ірода Антипи, галилейського правителя, який саме приїхав до Єрусалиму на святкування Пасхи. Не мусив цього робити – мав повне право судити сам, незалежно, з якої землі походить обвинувачений. Але намагався таким чином піддобритись до Ірода Антипи, з яким був у поганих стосунках (і це йому вдасться). А по-друге, сподівався, що той підтвердить невинність Ісуса.

Ірод Антипа – син Ірода Великого – був не менш жорстоким від батька і «прославився» своїм перелюбним зв’язком з Іродіядою та стратою Івана Хрестителя. Віддавна чув про проповіді й чуда Христа і вирішив (як і багато інших), що Він – воскреслий Іван Хреститель. Тому втішився цій зустрічі, задавав Христу багато питань, але на жодне не отримав відповіді. Тоді, розчарований, наказує одягти його у білу «царську» одежу. Глумиться над Христом: показує, що для нього Христос – смішний і безглуздий, але – не бунтар.

… Христос знову у Пилата. І той знову звертається до синедріону – ані він, ані Ірод не бачать за Ісусом жодної вини. Пилат явно намагається не допустити страти Христа. Але все ж, врешті-решт, піддається тиску фарисеїв. Втім, його ім’я, як Ірода й Юди, стало назвою загальною, означивши людину байдужу, несправедливу. Чому? Чи аж така його вина? Пояснює о.-д. Тарас Барщевський.

— Постать Пилата далеко неоднозначна. Окрім засудження Ісуса на розп’яття, про нього ще знаємо, що забрав скарб із Єрусалимського храму для побудови водогону. Він дав наказ повбивати самарян, які зібралися на горі Геразим, щоб шукати священні предмети, які, вірилося, були там заховані ще Мойсеєм. За таку жорстокість був усунений губернатором Сирії Вітеллієм, який відправив його на суд до Риму, до якого Пилат прибув у квітні 37 р. вже після смерті Тіберія. Про його подальшу долю невідомо. Згідно з Євсевієм, Пилат покінчив життя самогубством. Натомість, Тертуліян уважав його «християнином у совісті». Разом із своєю жінкою, Клаудією Прокула, Пилат був канонізований Коптською Церквою. Ефіопська Церква чинить їхній спомин 25 червня, а Грецька Православна Церква чинить спомин св. Прокули, жінки Пилата, 27 жовтня (9 листопада).

Євангелисти, хоч і не виправдовують Пилата в смерті Ісуса, досить применшують його відповідальність за розп’яття Ісуса Христа. Якщо, з одного боку, Пилата представлено майже жертвою тиску з боку юдеїв і їхнього начальства, то, з іншого, також не можемо не помітити його певне політичне «крутійство»: більше зацікавлений сподобатися юдеям і залишитися другом кесаря, аніж розібратися у справі якогось там звичайного «чоловіка».


Чому розірвалась завіса Єрусалимського храму?

… Христа розіп’ято. На хресті звершується найстрашніший злочин, скоєний людьми. Водночас хрест стає початком нашого спасіння. Продовжує о. Т. Барщевський.

— Хрест як орнамент був знаний в численних стародавніх культурах (Вавилон, Миксико), як також на Стародавньому близькому Сході (свастика), в Малій Азії (сонячний хрест), в Єгипті (Анх – єгипетський хрест, символ життя). Із смертю Ісуса хрест стає найважливішим християнським символом.



Старий Завіт натякає про знаряддя страти у формі стовпа, на який вішали або настромлювали засуджених. Хрест, як знаряддя виконання смертної кари, вживали греки і римляни (перебравши його від персів) для страти рабів, злочинців-неримлян. Часто самому розп’яттю передували ще тортури і бичування, так що можна сказати, що це була насправді дуже жорстока смерть.

Засуджений на смерть ніс до місця страти поперечину, яку відтак піднімали, разом із засудженим, і закріплювали на звичайну палю (crux simplex) або на палю (crux commissa або crux potibulata) у формі латинської літери T (Антонієвський хрест) на сам верх, або трохи нижче (crux immissa) у формі латинського хреста, з якого походить і грецький хрест з чотирма однаковими сторонами. Хрест, на якому розп’яли Ісуса, ймовірно був crux immissa, оскільки над головою Ісуса було прибито надпис за що його було засуджено: «Це Ісус – Цар Юдейський» (Мт 27,37 пар.). Численні стародавні Отці говорять про опору (лат. sedile або cornu; грецькою pēgma) між ногами для того, щоб підтримати тіло засудженого (див. малюнок). Натомість, опора для ніг, як представлено на численних розп’яттях, археологічно непідтверджена. Хрест Ісуса також мав бути досить високий: римський солдат для того, щоб дати Йому напитися, мусів настромити губку, просяклу оцтом, на тростину (див. Йо 19,29).

Від Христового розп’яття хрест став образом християнського життя у відповідності із Христовим життям (Мт 10,38; Рм 6,6). Це знак відкуплення людей завдяки Христові, який заради всіх нас узяв на себе страждання, наругу і смерть (Флп 2,8; Євр 11,26; 12,2; 13,13). Хрест в очах поган видається безглуздям, а для юдеїв – соблазнь (1 Кр 1,23; Гл 5,11): саме через нього Христос став «за нас прокляттям» (Гл 3,13; пор. Втор 21,23). Таким чином, для християн хрест означає цілковито віддати самих себе Христові, щоб іти за Ним. Несучи свій хрест разом з Ісусом (Мр 8,34), християнин бере участь в спасінні, дарованому Ісусом, прибитий разом з ним до «дерева» в надзвичайній єдності з ним (Гл 2,19-20). Таким чином, у християнській символіці (Йо 19,34; Од 2,7; 14,19; 22,2) хрест став «деревом життя», про яке говорить Старий Завіт (Бут 2,9; 3,22; Пс 1,3).

… Ісусова смерть супроводжувалась вражаючими, неймовірними подіями. Денне світло погасло: юдейська земля опинилась у темряві на кілька годин. В Єрусалимському храмі навпіл розірвалась завіса. Воскресали мертві.

— Насправді стався цілий ряд чудесних подій, — розповідає о. Тарас Барщевський, — найширший перелік яких подає нам євангелист Матей: «І роздерлася завіса храму надвоє, від верху аж до низу, і земля затряслася, скелі порозпадались; гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали, і вийшовши з гробів по його воскресінні, ввійшли у святе місто й багатьом з'явились» (Мт 27,51-53).

Сильний крик Ісуса на хресті: «А Ісус, скрикнувши сильним голосом, віддав духа» (Мт 27,51 (пор. Також: Мт 27,46 ; Мр 15,34.37; Лк 23,46) не є криком страху чи розпачі. Цей сильний голос є окликом перемоги над ворогом і смертю; цей голос наповнює всіх і вся, живих і мертвих: він є могутньою звісткою любові Бога, який віддає життя за нас грішних, щоб ми могли бути його дітьми. У смерті Ісуса виявляється Божа присутність. Її наслідками є, в першу чергу, воскресіння мертвих, але і роздертя завіси у храмі, і то зверху донизу. Ця завіса вказувала на відстань між Богом і людиною. Тепер вона роздерта. І то від верху аж до низу! Тобто, ініціатива є зі сторони Бога, а не людини. Це Бог знищив те, що віддаляло людину від Нього – смерть, і увів її у своє вічне Життя.

Джерело:РІСУ 

Немає коментарів:

Дописати коментар