вівторок, 21 травня 2013 р.

Духовна криза починається з браку любові у сім’ї, – Блаженніший Любомир Гузар

Ваше Блаженство, наше суспільство перебуває в глибокій кризі, багато хто говорить, що це криза духовна, і вбачає в ній відображення кризи української родини, сім’ї як родинного осередку, і, перш за все, як домашньої церкви, яка, з поміж іншого, перестала бути осередком спільної молитви, перестала бути місцем, де підростаюче покоління перебирає естафету віри від своїх батьків. Чи, на Вашу думку, це відповідає дійсності?


Мені здається, що так. Починаймо від того, що криза, в якій ми є, не є головно економічною, хоча багато хто думає, що у всьому тому винна таки економічна криза. На мою думку, не є це остаточно і політична криза. Ті та інші подібні форми кризи – це симптоми або видимі аспекти кризи, яка має глибоке духовне коріння. З другого боку, ця духовна криза, яка є біля самого джерела всіх цих безладів, до дуже великої міри спричинена безладдям у родині. Тому що родина, сімейне життя у наші часи з багатьох різних причин стало таке, скажімо, ненормальне, нездорове. На підставі того люди, які виростають у кризових сім’ях, попадають у багато інших, похідних криз, наслідків тієї основної кризи, що є в родині. Бо сім’я – це основна одиниця, в якій людина стає особистістю, розвиває і втілює свої Богом дані дари. Найперше, через сім’ю, через батька і матір, Господь Бог передає дар життя – родиться дитина. Перші, хто нею займаються, є батько і матір. Дитина стає свідома свого «я», коли дивиться в обличчя батька чи матері. Тоді вона починає відчувати, що є хтось другий, що є і ти, і я. А крок за кроком її дальший розвиток відбувається у лоні родини, самих батьків, якщо є більше дітей, то в тому родинному середовищі. І її розвиток, її набуття свідомості і здійснювання Божих дарів починається власне на тому рівні. Те, що дитина одержить вдома, в середовищі, яке називаємо сім’єю, залишається на все життя. Якщо ми маємо такі кризи, як економічна, політична чи якась інша, то це наслідок того, що дитина вдома не набула належної духовної формації.


Пригадую один такий момент: я часто на нього покликаюсь, бо він дуже ясно стоїть мені перед очима і є багатомовний. Коли я був душпастирем в Америці, то на території моєї парохії була в’язниця-шпиталь. Туди приводили в’язнів з різних інших в’язниць, які потребували фізичного чи психічного лікування. Один мій парохіянин, лікар за фахом, працював в тій в’язниці. Його завданням була перша співбесіда з тими в’язнями, яких туди привозили. Він, безумовно, мав документи про них, але старався пізнати кожного з них як людину. І він мені сказав, що з кожних десяти в’язнів, з якими він говорить, дев’ять нарікають на те, що в дитинстві не відчули батьківської чи материнської любові. Тому вони і стали жертвами спокус жити злочинним життям. Це дуже промовисто. Людина, яка вже дозріла, яка зараз розуміє і бачить, що пішла не тим шляхом, яким повинна була йти, тепер усвідомила, що причиною цього, значною причиною, був брак нормального сімейного середовища, в якому вона мала би виростати.


І я думаю, що те, що сьогодні відбувається, діється з браку тої любові, якої не передали батьки своїм дітям, або з поганого прикладу, який батьки дали для них, або з поганого способу поведінки. Може, батьки у свій спосіб старалися дитині догодити, забезпечити житлом, харчами, здоров’ям, але не вміли передати духовних цінностей. Словом, замість виховувати дитину духовно радше руйнували її. Крім того, дитина не відчула якогось порядку у ставленні батьків поміж собою, справжнього виховання, бажання і старання батьків прищепити їй поняття чогось доброго і правильного. Також батьки не подбали про те, щоб її захоронити від різних впливів – від поганого товариства, від неконтрольованого використання засобів масової інформації. І та дитина якось росла, силою факту свого існування просто собі росла. Але не ушляхетнювалась, не використовувала належно того всього, що повинна була дістати, бо не було кому їй того дати. І вона виростала не як доглянута квітка, а як будячок. А пізніше наслідки ми бачимо у тих великих суспільних кризах, які спричинені людьми.


Кризи не повстають від себе, кризи повстають через людей. Людей, які не мали належної формації, коли були дітьми, не мали відповідної батьківської та шкільної опіки, взагалі були позбавлені якоїсь релігійної формації. Вони виросли і живуть такими, якими вони є, але не є щасливими, не є вповні собою, а ще гірше – цілковито готові також і другим життя руйнувати. Отже, те, що діється сьогодні, можна вважати наслідком браку виховання, тої основної формації, яку людина повинна діставати в середовищі, в лоні своєї родини, від своїх батьків, рідні.


Ваше Блаженство, Ви дуже чітко описали всі ці проблеми. А якою, на Вашу думку, мала би бути українська родина як домашня церква? Яким би мав бути ідеал, до якого мала б стреміти українська родина?


Треба собі дуже добре усвідомити, що у тій Вселеній, яку Господь Бог сотворив, ми можемо приглядатися до людської спільноти з різних аспектів. Перш за все – дивитися на людину, яку сотворив Господь. Господь Бог сотворив людину, щоб вона жила у сім’ї, щоб вона жила в тій основній спільноті, першій спільноті, в якій вона одержала дар життя і в якій повинна діставати свою основну формацію. Далі ця родина живе у громаді, а громада – це не принагідний збір людей. Господь Бог так сотворив світ, що людина живе в громаді, в спільноті більшій, невипадково. Наприкінці навіть така велика громада, яку ми називаємо нарід чи держава, є також в рамцях Божого плану. І тепер: треба бачити людину в тих різних видах, в яких вона живе: людина як Боже сотворіння, Божа дитина, людина в громаді, в державі. Ми застановляємося: якою б ми хотіли бачити оцю першу спілку, в якій дитина має виростати?


Там мусить панувати любов, перш усього. Отой поцілунок матері чи батька – це щось надзвичайно важливе. І це свідчення того, що в сім’Ї є любов. Поцілунок для дитини, немовлятка, передає оте відчуття материнської – батьківської любови. Друге, дитина мусить відчути прихильність свої батьків у всьому: що вони справді дбають за неї, що вона може до них прибігати з усіма своїми потребами, що вони хочуть їй добра. Але є ще один надзвичайно важливий елемент у родинному житті. Поведінка батьків, стосунки батька і матері поміж собою повинні бути такими, щоб стати добрим приміром любові між тими двома особами. Дитина приглядається, виростає у світлі тої любові, яка лучить батька і матір. Дитина мусить це все відчути. З часом, як трохи підросте, вона мала б навіть те відчути, що коли батьки щось забороняють, кажуть «ні», то не роблять тому, щоб дитині дошкулити, але щоб дитину захоронити від зла. Забирають їй той гострий ніж чи ту бритву, якою дитина хоче бавитися, бо вони знають, що це закінчиться недобре – дитина пораниться.


Дуже важливо, щоб батьки дбали про добре товариство для дитини. Перше товариство – то рідня, ті браття і сестри, що вони живуть в мирі, що вони один одного також люблять, хочуть одне одному добра. Значить, щоб дитина відчувала в тому середовищі оту згоду, оту спільноту. Це може приймати різні форми, у спільному святкуванні, і зрозуміло, у формі спільної молитви. Зазвичай, спільна молитва відбувається вечорами, коли і батько, і мати, і всі діти є вдома. Це також важливий приклад надзвичайно формативної спільноти для дитини: батьки і діти моляться разом, одним словом, це відчуття стосунків з Господом Богом, буття в Ньому завжди, дуже потрібне. У родині повинне панувати вирозуміння, справедливість, відсутність будь-якої форми насилля. Дитина має відчувати себе безпечною у своїй сім’ї і родині. І батьки, і рідня – брати і сестри, це ті люди, які хочуть захороняти дитину від будь-якого зовнішнього насилля, ну а я вже не згадую якогось насилля в сімї, де би батьки знущалися над дитиною, або своєї поведінкою давали їй примір ненависті, нетерпеливості один до одного. Цього в тій родині не може бути. Дуже важливе відчуття, що батьки дбають. І дитина, яка виростає в такій релігійній атмосфері, благородній атмосфері, атмосфері любові, це є завдаток на щасливе дальше життя, на гарний розвиток.


Як я вже згадав, батьки повинні абсолютно оберігати дитину від поганого впливу, від поганого товариства, від поганих примірів, поганих книжок, поганих телевізійних програм, всього такого, де б дитина могла б прийняти якусь недобру, неморальну ідею за добру.


Чи є якась важлива специфіка української родини?


Родини в усьому світі мають ті самі потреби. Вони всі створені Богом. Якщо вони цей Божий порядок признають, його сповняють, то тоді діти виростають в такій атмосфері, яка веде до ушляхетнення. Завжди мусимо починати від тих основних правд сотворіння, того порядку, того ладу, який Сотворитель призначив для людей. Після цього, як українці, маємо дбати, щоб наші діти вдихали ту українську мову, історію, культуру – нею жили, нею захоплювалися, нею своє життя наповняли. Але найперше треба думати категоріями Божого сотворіння.


Наші єпископи на Синоді прийняли документ про парохію як живий організм і як місце зустрічі з Христом. Але без онови родини тяжко розраховувати на онову наших парохій. А в той же час, без оновлених парохій неможливо розраховувати на оновлену родину. Виходить таке зачароване коло. Як з нього вийти?


Ні, воно тільки виглядає, як зачароване коло. Мені здається, що само собою зрозумілим є те, що не може бути здорової родини без доброї парохії в нормальних обставинах. Як не може бути гарна здорова парохія, якщо родини не є належно сформовані. Тут розходиться про щось інше. Життя в парохії – це життя у спільноті, яке охоплює дуже багато видів. Починаймо хоч би від того – парохія – то є збір сімей.


У нашій Церкві, в нашій культурі священик дуже часто одружений і має свою родину. Та родина на парохії повинна бути взірцевою, приміром для всіх інших. Це є лише один із аспектів, але безумовно дуже важливий, на який в подальшому розвитку тієї програми, чи як ми її називаємо – стратегії, буде напевне взятий під увагу. Не можна взяти всього відразу. Бо парохія, бачите, має церковний аспект, суспільний аспект, виховний аспект , шкільний аспект, має громадське життя, має політичне життя. Все це разом творить оцю парохіяльну спільноту. І владики, на мою думку, надзвичайно второпно представили цілість.


Думаю, що сімейне життя, природно, було би першою такою частиною, на яку громада, парохія, повинна звернути увагу. Пізніше є багато інших аспектів, на які треба буде звернути увагу. І я впевнений, що крок за кроком це буде здійснюватися.


Парохія – це склад багатьох аспектів, які мусять мати рівновагу і співдіяти між собою. Коли люди усвідомлюють, що то значить, яка є важливість парохії, і багато тих речей, які вважаємо корисними, властиво можемо сповнити тільки у тій більшій громаді, якою є парохія. Родина, сім’я, може далеко краще розвиватися у добрій парохії.
Найкраще було би, дозволю собі таке порівняння, першою точкою, на яку владики би звернули увагу, була би Церква. Це – найважливіше. Але Церква живе в парохіях. Тому замість теоретичного розгляду людського життя і співжиття владики одразу почали з практичного: Церква, яка живе в спільноті. А далі: сім’я, катехизація, благодійність, громадський порядок. Усе це є важливе, але все це відбувається у громаді на підставі того, що ми називаємо Церква як Божа установа.


Я переконаний, що владики добре почали, представляючи основну спільноту церковного життя. Бо особисте життя чи навіть сім’я як домашня церква не є дуже добре зрозуміла поза тою спільнотою, якою є громада, парохія. Я певний, що крок за кроком будемо старатися розглянути і удосконалити кожний аспект того парохіяльного, спільнотного життя.


Митрополит Андрей Шептицький зумів зробити нашу Церкву опорою української родини. Що з його спадщини, на Вашу думку, могло би бути актуальне у наш час, корисне для родини як домашньої церкви. Можливо, хтось із Ваших попередників в чомусь тут відзначився? Що би з цієї спадщини було би корисне зараз?


Я думаю, що всі мої попередники – і Митрополит Андрей, і Митрополит Йосиф, і Митрополит Мирослав – старалися, щоб в Церкві була побожна, жива, здорова, духовно і тілесно, родина. Це свого роду провідна думка кожного з них: якщо є здорова родина і правильне поняття родини як Богом даної суспільної одиниці, тоді усе суспільство, і під оглядом церковним, і світським, суспільним і соціальним, є сильним, воно тоді може опиратися різним спокусам.
Андрей Шептицький вже при кінці життя і в дуже критичних обставинах проводив синоди, зібрання духовенства, на яких обговорювали крок за кроком Десять Заповідей Божих, які в тих страшних обставинах священики мали передавати людям. А що це значить? Передавати кому? Передавати тим родинам, які творять парохії, тим спільнотам, в яких Церква живе. З Божою поміччю священики відгукнулись і зрозуміли. І те, що ми за останню половину минулого століття не загинули, не відреклися Бога, не відреклися свого народу, це треба завдячувати тій увазі, яку Митрополит присвятив духовному життю сім’ї.


Коли Слуга Божий Патріарх Йосиф, його наступник, вийшов з неволі, коли відвідував українські поселення, бо в Україну не міг повернутись, то звертав особливу увагу батькам, щоб вони дбали за виховання дітей і я був дечому наочним свідком. На пластових таборах дітям, юнакам, студентам, молоді він казав, щоб вони працювали над собою, щоб не проґавили то батьківське виховання, щоб вони жили тим, що батьки стараються для них зробити.
 А Блаженіший Мирослав, коли зміг повернутися в Україну, в своїх проповідях остерігав людей перед тими лихами, які виникали з посткомуністичного впливу чи негативних впливів із західного світу: аборти, сексуальна сваволя, руйнування сімей. Він остерігав тих, що вже мали сім’ї, щоб береглися від того жахливого тиску, а нові сім’ї – щоб належно підготовлялися до свого завдання бути батьками, виховниками дітей. Отже, кожен з них у свій спосіб дуже усильно старався, щоб в Україні, між нашими людьми і поза межами України, була здорова сім’я.

розмовляв о.Орест-Дмитро Вільчинський

Немає коментарів:

Дописати коментар