Про що думає католик, коли чує слово “сповідь”? Найчастіше перед очами виникає образ сповідальниці й таємниці, якою покрито те, що відбувається між сповідником і грішником, який кається. Але далеко не всі знають або, принаймні, пам’ятають, що визнання гріхів - це хоч і важлива, та не єдина умова отримання прощення від Господа.
Деякі католики пам’ятають із уроків релігії або просто чули про те, що Таїнство Покаяння передбачає виконання п’яти обов’язкових умов. Ці умови необхідні для того, щоб християнин, який бажає позбутися зла, дійсно був звільнений і одержав від Бога прощення й нове життя в благодаті. Невиконання умов покаяння робить сповідь недійсною.
Що ж це за умови, від яких залежить усе життя християнина: одержить він прощення й шанс на нове життя з Богом, або ж буде продовжувати тонути в трясовині зла?
Умова перша: іспит сумління
Священикам нерідко доводиться зустрічатися із ситуацією, коли вірні приходять до Таїнства Покаяння без підготовки, на ходу згадуючи: “що ж сказати на сповіді?” Людям іноді здається, що сповідальниця - це свого роду автоматична пральна машина для душі. Вони думають, що головне “відбути” сповідь, а що було перед і після сповідальниці - не важливо. Така позиція - самообман. Бог - не автомат. Господь - Особа і чекає зустрічі з особою . Тому кожна сповідь - це насамперед зустріч блудного сина з люблячим Батьком.
Варто себе запитати: з якою метою я йду на сповідь? Відповіддю буде усвідомлення зла, яке ввійшло в життя людини, й від якого, як від отрути, необхідно якнайшвидше позбутися, щоб жити.
Іспит сумління - це внутрішня самокритика, оцінка власного морального стану. Проблема цього початкового етапу покаяння в тому, що самооцінка залежить від стану сумління людини. Совість людини можна зрівняти з музичним інструментом, струни якого можуть бути розтягнуті, а можуть бути настільки напружені, що в певний момент лопнуть.
Перша крайність - це людина з так званою “широкою” совістю, яка готова привести тисячі аргументів, щоб виправдати свої вчинки. Для такої людини добре все те, що їй видасться добрим. І не важливо, що кажуть люди або сам Господь. Вона готова погодитись на все, аби лише не дивитися правді в очі й не боротися з реальним злом.
Друга крайність - це люди з надмірно чутливим сумлінням. Найчастіше такий віруючий бачить “гріхи” там, де їх не бачить навіть сам Господь. Для такої людини навіть добрі справи будуть підозріло недобрими. А найменша зміна форми буде рівнозначною неправильності змісту віри, молитви, життя.
Бог, знаючи, що сумління людини, як інструмент суб’єктивної оцінки, може підвести, дав людям незалежні мірки оцінювання: Заповіді, Святе Письмо, Навчання Церкви. Тому завжди під час іспиту сумління тверезомислячий християнин буде намагатися порівняти власну оцінку думок, слів і вчинків з оцінкою Бога й Церкви.
Умова друга: жаль за гріхи
Є багато людей, які розуміють, що чинять недобре, але зовсім мало таких, які переконані, що так не повинно бути. Священикам доводиться зустрічатися на сповіді з людьми, які, виконуючи першу умову, на другу ніяк не можуть погодиться. Це люди, які прекрасно відрізняють добро й зло, але вважають зло необхідним елементом свого життя. “Так, я грішний, але ж таке життя і якби я знову опинився в тій ситуації, знову згрішив би”, - скаже така людина. Це та категорія людей, які не вірять, що все могло бути інакше. Такі “віруючі” не вірять, що ті або інші гріхи в їхньому житті були трагічними помилками, які зіпсували життя. “Так, було зло, але ж воно непогане, я про нього не шкодую”. Це людина, яка приходить до Бога, аби розповісти Йому на сповіді, що зовсім не шкодує про вчинене зло, а значить - буде надалі чинити так само. Як важко священикові зустрічати на сповіді людину, яка не вірить у те, що зло - це зло, неправильність, ненормальність. Така людина не бажає погодитися з тим, що тільки добро нормальне й природне для неї.
Справжня сповідь немислима без щирого розкаяння людини. Жаль за гріхи - це усвідомлення того, що вчинене зло дійсно отруювало життя, це відраза до гріха, який приніс масу лиха і неприємностей у життя. Просити прощення може тільки той, хто розуміє, що є за що вибачатися. Процес покаяння передбачає не тільки усвідомлення присутності зла й добра в своєму житті (перша умова), але й усвідомлення того, як діє зло, відраза й шкодування за свої гріхи (друга умова).
Умова третя: тверде рішення виправитися
Якщо згадати гріхи та покаятись ще можна, то з постановою боротися зі злом можуть виникнути проблеми. “У мене нічого не вийде! Я знаю, що піду далі грішити!” - впевнений віруючий у безсиллі Бога й всесиллі зла. Така людина заздалегідь не залишає Богу шансів на те, щоб принаймні спробувати боротися із гріхом або зменшити його вплив. “Ні, я знаю й тому буду далі грішити!” - не буде вгамовуватись недовірлива свідомість грішника. Як же непросто Богу (а тим більше священикові) проломитися крізь завзятість такої свідомості, намагаючись пояснити, що таїнство Покаяння - це не тільки очищення, але й наповнення благодаттю, силою для життя без гріха. Якщо на першому й другому етапі процесу покаяння від людини очікувалося усвідомлення , то на третьому етапі все залежить від віри. Щоб сказати Богу : “я намагатимусь більше не грішити”, потрібно вірити в те, що незважаючи на людську слабкість, Господь дасть потрібні благодаті та укріпить неміч розуму і волі.
Немає більшого ворога справжньої віри, ніж песимізм - таємний брат віри в зло. Неможливо поєднати християнство, віру у всемогутність Божої Любові з вірою у всесилля зла, гріха й безсилля людини. Сповідь без упевненості в допомозі Бога перетворилася б у песимістичний звіт за виконану в минулому роботу. Сенс сповіді в тому, що людина впевнена у Всемогутності Люблячого Бога й очікує Його порятунку. Без надії на виправлення не має змісту ні віра, ні сповідь.
Варто також зазначити, що постанова виправитися повинна бути твердою. А твердість постанови - це не загальні фрази обіцянок і бурхливі емоції. Рішення виправитися виражається в прагненні не допустити в майбутньому тих думок, слів і дій, які стали причиною гріха. Усвідомивши в молитовному спілкуванні з Богом і назвавши зло по імені (перший етап), засудивши кожний із гріхів як отруту (другий етап), слід назвати конкретні причини, що привели до гріха, й просити Бога про зміцнення в рішенні не допустити повторення гріха (третій етап).
Умова четверта: щира сповідь
Зовнішнє визнання гріхів для багатьох католиків – теж не найлегший етап таїнства Покаяння. Зовсім не просто вголос говорити про те, що знаєш тільки ти і Бог.
Диявол, переможений уже в трьох попередніх боях, пробує вдарити в психіку людини. У грішника раптом прокидається сором, який був заморожений протягом стількох гріхів! “Адже по той бій стінки сповідальниці сидить така ж грішна людина. А що він про тебе подумає? Він буде на тебе косо дивитися. Хто він такий, щоб йому розповідати? Якщо декількох гріхів не назвеш, то нічого страшного - Бог однаково вибачить. Мовчи. Скажи парочку загальних фраз і все. Навіщо говорити конкретно про цей гріх?” Такими й подібними думками починає атакувати сатана бідного грішника. Що робити? А все протилежне тому, що радить злий дух. Зло найбільше на світі боїться викриття. Боїшся? Скажи: “боюся”. Не знаєш, що і як сказати? Скажи про це уголос. Важко? Говори про це. Важливо радіти тому моменту, що залишилося вже зовсім небагато й твоє життя буде врятовано могутністю Божої благодаті. Потрібно тільки сконцентруватися, зібрати все те, що передумалося, усвідомилось, і назвати по імені та уголос. Навіщо?
Внутрішня причина сповіді перед священиком - це ламання гордині, а також зовнішнє підтвердження того, що в думках ми усвідомили й пообіцяли Господу. Думки прийшли й пішли. А людина - це не тільки думка, дух, але й тіло. Думка повинна підтвердитися дією. Увесь внутрішній процес покаяння на четвертому етапі повинен знайти свій зовнішній прояв. Грішник іде в храм, до Бога. Шлях від усвідомлення гріха, каяття, розв'язку виправитися до сповідальні - це дорога блудного сина до ніг люблячого Батька. Страшно, неприємно, але прощення Батька й нове життя набагато важливіше сорому, приниження, тупої гордині. Стати перед Богом у сповіді - це підтвердити конкретною дією все те каяття, яке було тільки на рівні намірів і внутрішніх переживань.
Зовнішня причина сповіді перед священиком – це забезпечення об’єктивності (дійсності) покаяння. Річ у тім, що людина, яка кається, може обманути саму себе. Легко собі сказати: “Бог мене пробачив”, - але чи це буде правдою? Чи правильно я визначив гріх у першому етапі покаяння? Для цього потрібно назвати священику все, що ви пам’ятаєте та усвідомили як гріх. Навіть те, у чому сумніваєтесь, добро це чи зло, також потрібно назвати по імені. Чи дійсно ви каєтеся у вчиненому гріху ? Це теж слід уголос задекларувати в сповідальниці. Чи дійсно ви бажаєте зробити все , що у ваших силах, аби не допустити гріха у майбутньому? Скажіть це сповідникові. Адже він - не людина з вулиці, не випадковий перехожий або лікар на роботі. Священик - це експерт у духовному і моральному житті. Сповідник прекрасно розуміє, що гріхи відпускає не він, а Господь. Священик є лише видимим знаком, дарувальником благодаті прощення й реанімації колишнього грішника. Але перед Богом сповідник відповідає за те, як розпоряджається дарованою йому владою. Тому кожний священик намагається впевнитися чи виконав каяник усі три необхідні умови покаяння. І тільки після цього може дати відпущення гріхів і нагадати про обов’язкову покуту: відшкодування вчиненого зла.
Умова п’ята: відшкодування вчиненого зла
Як це не парадоксально, але більшість людей вважає, що Таїнство Покаяння завершується у сповідальниці. Насправді ж, необхідно виконати останню умову: виправити помилки. Зазвичай цю умову багато хто намагається пояснити тим, що вони помолились задану священиком покуту. Але що робити з вкраденими грошима, які ще знаходяться у гаманці грішника, який розкаявся? Як вчинити з людиною, яку образив, не допоміг? Чи вистачить лише за неї помолитися, так і не протягнувши руку примирення? Відповіді здадуться очевидними, але зовсім непростими в реалізації. Виконання останньої умови покаяння - це плоди й доказ нашої зміни в кращий бік. Слід пам’ятати, що на цьому етапі ви вже примирені з Господом, і Він сам буде допомагати вам виправити наслідки гріхів. Тут головне – не нашкодити безрозсудною старанністю. Враховуючи можливі наслідки ваших дій, творити добро. Те порожнє місце, яке з’явилося у вашому житті після викорінювання зла, не терпить порожнечі. Цей вакуум необхідно заповнити добром, щоб туди знову не заюшив потік зла. Тому завершення Покаяння - це не пасивне самовдоволення досягнутим, а позитивне й повне християнського оптимізму зростання в доброму, щоб у вашому житті не залишилося місця, незаповненого життям з Богом. 
о. Андрій Рилко