середа, 25 лютого 2015 р.

«Собор проводиться не для того, щоб багато говорити, а щоб багато слухати», − о. Андрій Онуферко

Для впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року з ініціативи Синоду Єпископів УГКЦ, які прагнули оживити парафіяльне життя в нашій Церкві, була створена робоча група.
Про діяльність робочої групи, про наступну сесію Патріаршого Собору та про ознаки живої парафії ми поспілкувалися з о. Андрієм Онуферком, виконавчим секретарем робочої групи з впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року.
Чому Церква, розробляючи свою стратегію, зробила акцент саме на живій парафії, а не, скажімо, на живій єпархії?
Із 2001 року владики УГКЦ почали активно роздумувати над дальшим розвитком церковного життя. Блаженніший Любомир, тодішній Глава Церкви, на Синоді Єпископів виголосив стосовно цього таке гасло: «Святість об’єднаного Божого люду». Різні групи були покликані осмислити це гасло і визначити певні пріоритети для нашої Церкви.
Поступово ці групи дійшли висновку, що оновлення церковного життя повинно проявитися в парафії. Чому? Бо більшість Божого люду бере участь у церковному житті через свою парафію. Що таке парафія? Це християнська спільнота, яка збирається біля Євхаристійного престолу, щоб молитися в єдності і святості та свідчити про своє життя в Христі.
Наша робоча група була покликана до життя 2011 року на Синоді в Бразилії, уже за теперішнього Блаженнішого Святослава. Від жовтня того ж року під проводом владики Кена Новаківського наша команда працює над стратегією розвитку нашої Церкви, зосереджуючись в основному на житті парафії та працюючи під гаслом «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».
Покликання кожної парафії – рости! Не конечно чисельно, але передусім духовно
Як спільнота, парафія має різні аспекти. Деякі з них є суттєві для парафіяльного життя – ідеться тут про т.зв. складові «Живої парафії». Насамперед, це Боже Слово і катехизація. Кожна парафія має обов’язок дедалі глибше пізнавати основи своєї віри. Однак поняття віри означає ще й довіру, бо ми, християни, не віримо в «щось», а в «когось» – живого Христа. Для того щоб зростати в Христі і бути місцем зустрічі з Ним, ми повинні передусім пізнати Його, живого Бога, і зробити так, щоб інші могли також пізнати Його.
Друга складова – Літургія і молитва. Парафія – це спільнота людей молитви, а Євхаристія – це центр парафіяльного життя. Божественна Літургія є водночас джерелом і вершиною парафіяльного життя. Ми збираємося біля Євхаристійного престолу, і ця Божа благодать, яка до нас надходить, потім уже проявляється в житті всієї Церкви: в особистому молитовному житті кожного християнина, а відтак у спільних і особистих ділах милосердя, тобто в служінні ближньому дияконії, що є третьою складовою. Ми даємо іншим пізнати Христа через діла любові. Бо ми віримо в Бога, який є любов. Отже, кожна парафіяльна спільнота має бути місцем, куди людина може прийти і конкретно відчути Божу любов до себе.
Перші три складові – Боже Слово і катехизація, Літургія і молитва, служіння ближньому –  головні. Без них нема живої парафії. Парафія, яка не поглиблює пізнання віри, не молиться,  не служить ближньому – не може бути живою, взагалі не може бути парафією.
Четверта складова парафії – це провід і управління дарами. Коли говорити про провід, то кожна єпархія має свого владику, який несе перед Богом відповідальність за довірене йому стадо, і це він має подбати, щоб його вірні мали добру душпастирську опіку в особі пароха-душпастиря. У парафії парох відіграє важливу роль, бо він створює настрій, надає певний дух. Він не тільки керівник, але передусім учитель, священик і духовний батько. Тому він сам повинен постійно вчитися і навчати інших, повинен бути людиною молитви і вести людей у молитві, повинен особисто бути прикладом любові до ближнього і керувати харитативною діяльністю своєї спільноти та, взагалі, організувати все життя парафії. А коли йдеться про управління Божими дарами, то останнім часом в Церкві багато говориться про дар часу, талантів і скарбу (матеріальних дібр). Парафія – це боголюдська установа, тому, окрім Божої благодаті, вона потребує певних ресурсів, бо не може жити і діяти, зокрема, без якоїсь матеріальної бази. Ще важливішим від грошей ресурсом є час і таланти кожного віруючого. Для розбудови Божого Царства в межах парафії всі повинні разом, духовенство і миряни, обговорювати потреби та можливості для праці, а відтак спільно працювати, спільно діяти. Кожен християнин повинен знайти спосіб віддати частину свого часу для парафіяльного життя, бо наші дари і таланти потрібні Богові для того, щоб Він міг нашими руками перемінювати світ. Парафія повинна створити можливість, щоб ці таланти проявилися. Вона має бути місцем, де парафіяни почуваються потрібні і де Церква вдячна за кожний їхній внесок і кожну працю.
П’ята складова, сопричастя – єдність, зосереджується на одному (важливому) понятті вищезгаданого гасла Блаженнішого Любомира. Парафія є спільнотою, яка плекає водночас внутрішню єдність і єдність із цілою Церквою Христовою. Є різні парафії: є такі, де люди приходять тільки на Літургію і все. Такі парафіяни є лишень споживачами культу. Їх важко сприймати за справжніх парафіян. Ідеться про те, що парафіяльна громада має не тільки гуртуватися навколо Літургії, а й проявляти свою єдність в інших життєвих сферах. Парафіяни живої парафії зустрічаються разом «на каві», радяться, що робити, і діють разом. Однак така парафія – не острів, вона має діяти в єдності з іншими парафіями та зі своїм єпископом. Вона має відчуття приналежності до своєї Церкви і вважає її посланництвом. Термін «єдність» включає також аспект екуменізму. Ми маємо сусідів, які не належать до нашої Церкви, але також є християнами. Потрібно знаходити спосіб, щоб відновлювати це сопричастя, що було затрачене, щоб християни, навіть у неповному сопричасті, давали свідчення перед світом про своє життя в Христі, який є для нас спільним.
Шоста складова – це місійний дух. Якщо парафія виконує все, що потрібно, то вона вже своїм життям буде свідчити Євангеліє і світитися Божою благодаттю та Його присутністю. Є ще багато людей, які до Церкви не ходять, навіть у тих частинах країни, які характеризуються високою релігійність, наприклад у Галичині. Потрібно якимось чином і до них достукатися та дати їм Христа. Коли Ісус казав: «Ідіть і навчайте всі народи», то Він говорив до всієї Церкви. Господь кожному християнину каже бути Його свідком до всіх кінців землі і запрошувати кожного до участі в християнській спільноті. Не потрібно йти чи їхати далеко, щоб шукати своєї місії. Місія є тут, на вулиці, де ми живемо, в районі, де діє наша парафіяльна громада. Схід, Захід, своя земля, чужий край – немає значення. Для живої парафії її місцезнаходження – це її місійна територія.
Якщо підсумувати ці складові, то можна їх сприйняти як виклик до росту. Покликання кожної парафії – рости! Не конечно чисельно, але передусім духовно. Суспільство, спільнота чи громада, яка не розвивається, занепадає. Тому ця наша програма «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» є закликом до постійного росту. Ми покликані зростати у вірі, що включає в себе і наше розуміння віри, і наш досвід життя з Христом, яке є співжиттям довір’я. Ми покликані зростати у святості, беручи участь і в таїнственному житті Церкви, і в особистому, сімейному та молитовному житті. Ми покликані зростати в любові, даючи іншим можливість пізнати Божу любов через наше служіння ближньому. Ми покликані зростати в служінні своїми природними і духовними дарами, беручи участь у житті парафії і ділячись тими дарами, котрі одержали від Бога. Ми покликані зростати в єдності, живучи і працюючи разом як спільнота любові. Ми покликані ділитися тою спільнотою з іншими, щоб Боже Царство росло, щоб спасіння Христове могло охопити кожного на землі. Жива парафія повинна зростати не тільки через народження і хрещення дітей, а й шукаючи тих, які заблудили в житті, які про Христа ще не чули.
Парафія – це спільнота, яка росте під усяким аспектом.
Є люди, які постійно мігрують від однієї парафії до іншої. Особливо це помітно у великих містах. Що ці люди втрачають? Як їх заохотити цього не робити?
Я проживаю в Канаді і є духівником нашої семінарії в Оттаві, але часто приїжджаю до України. Люблю відвідувати різні парафії і приглядатися до них. У Львові є гарний приклад парафії Блаженного Климентія Шептицького. Відчутно, що люди там з’їджаються з різних сторін Львова, бо вони насправді хочуть там бути. До речі, ця парафія ввела гарну практику, яку ми маємо на Заході. Після Богослужіння люди відразу не розходяться, а збираються на каву, чай, солодке. Це дуже давня практика, бо вже перші християни після «ламання хліба» збиралися на спільну трапезу любові, що називалася «аґапе». Важливо, щоб парафіяни не тільки «ходили до церкви», але справді почувалися членами парафіяльної спільноти і вважали себе включеними до її посланництва.
Жива парафія - це не якась духовна заправка, а духовний дім і духовна спільнота
Щодо згаданої проблеми великих міст, то завжди знайдуться люди, які нюхають різні квіти і ще не вирішили, котра квітка їм сподобається. Буває, що людина радше піде туди, де її ніхто не знає і ніхто нічого від неї не проситиме. У масі легко сховатися, щоб втекти від відповідальності. А жива парафія - це не якась духовна заправка, а духовний дім і духовна спільнота. Вона дає відповіді на різні життєві виклики, запрошує своїх вірних пізнавати Божий дар і ним ділитися для спільного добра, наставляє людей до праведності, живе з Христом і дає іншим можливість Його пізнати.
Які заходи потрібно? Просто цікавитися кожною людиною, дати їй відчути, що вона є Божою дитиною, що у своїй парафії вона є в себе вдома, бо це дім нашого Небесного Отця.
Яке завдання робочої групи для впровадження стратегії УГКЦ і які її перспективи?
Як я вже згадував, робоча група для впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року створена з ініціативи Синоду Єпископів УГКЦ, які прагнули оживити парафіяльне життя в нашій Церкві. Ми, члени цієї групи, щороку розробляємо матеріал стосовно різних ділянок цієї стратегії. На початку ми розуміли, що будь-який ріст повинен починатися зі священиків. Тому спершу ми створили «Instrumentum Laboris» (інструмент праці) для душпастирів, вважаючи, що успіх програми залежатиме від того, чи наше духовенство зрозуміє своє служіння з погляду тих шести складових (Боже Слово і катехизація, Літургія і молитва, служіння ближньому, провід і управління дарами, сопричастя і місійний дух). Як зазвичай, деякі священики позитивно сприйняли цей захід, інші поставилися скептично.
У 2013 році ми видали Посібник з пасторального планування. Щороку парафія має займатися певною діяльністю. Цю діяльність потрібно спланувати відповідно до посланництва, потреб і можливостей. Планування – це не тільки календар і розпорядок богослужінь. Наш посібник допомагає планувати служіння в парафіяльній спільноті під кутом зору усіх складових «Живої парафії». Парох повинен ЩОРОКУ збирати своїх парафіян і спільно з ними говорити про те, що вже відбувається в парафії. А тоді запитати самих вірних, що вони б хотіли зробити і які є для цього можливості. Відтак можна конкретно планувати весь рік (допомога ближнім, катехизація, паломництва, допомога біженцям і т. д.). 
Минулого року єпископи зосередилися на темі євангелізації і вирішили впровадити Декаду місійності. Суть її полягає в тому, щоб кожна парафія і кожен християнин замислився над місійною діяльністю нашої Церкви і над своїм особистим покликанням бути місіонером. Така практика відтепер повторюватиметься з року в рік. Декада місійності проводиться в період від Вознесіння до Зіслання Святого Духа (10 днів). Протягом цього періоду також роздумують, моляться і навіть практикують місійні вчинки. Передбачається також збір пожертв для підтримки душпастирської діяльності на Сході. Як відомо, там багато православних - ніхто не збирається їх «навертати», але є і такі люди, які не відносять себе до жодної з конфесій і залишаються на рівні безрелігійної посткомуністичної дійсності. Вони потребують Христа і ми покликані їм давати Його.
Цього року буде видано практичний порадник для парафіян на тему управління дарами, а також інструкції для священиків на ту саму тему. Усе наше життя є Божим даром. Тому наш обов’язок – хоча б частину з тих благ, які ми одержали (час, талант, матеріальні блага), віддати на розбудову Божого Царства. Крім того, у серпні цього року відбудеться Собор УГКЦ, який скликає Блаженніший Святослав для того, щоб з’ясувати, що вже зроблено за останні роки і куди нам далі йти. Ми повинні поміркувати, як живий Христос проявляється через наші парафіяльні спільноти.
Ми не плекаємо великих ілюзій, бо знаємо, що є і такі парафії, які ще досі нічого не чули про Стратегію розвитку УГКЦ
Розкажу одну історію з власного досвіду. Я пережив сімейну трагедію. Мій середній син, Василь, загинув в авіакатастрофі майже два роки тому. Ми з дружиною в парафії не знайшли полегшення для нашого болю. Прикро так говорити, але наша Церква не мала що нам дати і не знала, як нам допомогти. Але ми знайшли полегшу в середовищі батьків, які, трагічно втративши своїх дітей, спілкуються між собою. Можу точно сказати, що немає більшого болю, аніж втратити дитину. Не бажаю нікому такого пережиття. Однак парафія повинна бути середовищем, де люди, які мають різні болі, можуть прийти, щоб знайти полегшення і розраду. Можна навіть не говорити багато про Христа, бо Він буде присутній у тій спільноті, яка виявляє співчуття і милосердя. Людину достатньо буде обняти - вона відчує Господню присутність. Це також важливий аспект парафіяльного життя.
Ви згадали, що в серпні цього року в Івано-Франківську відбудеться головна подія УГКЦ у цьому році: шоста сесія Патріаршого Собору. Чому Собор є таким важливим?
Собор – цікаве зібрання, яке проводиться не для того, щоб багато говорити, а щоб багато слухати. Глава Церкви спільно із Синодом Єпископів має нагоду прийти і послухати, що Церква говорить і що в ній відбувається. Нам важливо також подивитися на ефективність роботи нашої робочої групи. Ми не плекаємо великих ілюзій, бо знаємо, що є і такі парафії, які ще досі нічого не чули про Стратегію розвитку УГКЦ. Собор – це своєрідний іспит сумління Церкви. Щодо програми «Жива парафія», то це буде нагода подумати, що добре, і «скріпити» його, аби було ще краще, а там, де не так добре, – знайти спосіб покращити діяльність парафіяльної спільноти і надати якусь допомогу, дати новий імпульс для доброї праці на Божій ниві.
Що робити парафіям, які ще не є численними, не мають свого храму, а деякі орендують приміщення, щоб молитися, щоб стати «живими»?
Маю досвід парафіяльної праці у великій (в місті Чикаго) та малій (у Бельгії) парафії. Найважніше для живучості парафії - щоб парох жив серед своїх парафіян і був для них справжнім духовним батьком, а не доїжджав на місце служіння. Владика Кен (Новаківський), голова робочої групи для впровадження Стратегії розвитку УГКЦ на період до 2020 року, розповідав таке. Коли він був ще священиком і ректором семінарії в Оттаві, місцевий владика послав його до маленької парафії в провінції Саскачевана, де не було священика. Упродовж чотирьох тижнів він мешкав у приходстві, постійно зустрічався з людьми, відвідував хворих, заходив до кожного дому і часто, навіть у будні, ішов із старшими людьми «на каву» після ранкової Літургії. Це був для нього прекрасний досвід душпастирства, бо він міг пересвідчитися в тому, наскільки ефективним є душпастирство, яке зосереджується на кожній особі та її потребах. Що сталося після його відходу, не знаю, але можу сказати, що принаймні на час його перебування в тій парафії вона була живою, бо люди відчували, що о. Кен їх любив і вважав своє призначення великим благословенням для власного священичого служіння.
Дуже багато, отже, залежить від самого священика. Повірте, у Канаді теж є такі проблеми, як в Україні: священик мешкає в місті і приїздить у село лише у вихідні. Важко говорити про живу парафію, коли парох не є в ній постійно, не живе і не спілкується з парафіянами. Люди відчувають, коли священик їх любить, і тоді вони самі зроблять усе для своєї громади. Ідеться не лише про гроші, а й про готовість послужити часом і талантами, бути даром для інших.
Може, хочете сказати наприкінці ще кілька слів про програму «Жива парафія»
Цією програмою хочемо змінити обличчя нашої Церкви. А кожна зміна починається від людини. Ми, християни, повинні починати зміни від себе: Глава Церкви, кожний єпископ, кожний священик, кожна богопосвячена особа, кожний мирянин. Наше завдання – бути іконою Божого добра і любові у світі, в якому живемо. А жива парафія – цілий іконостас живих ікон живого Христа. Така ікона змінює цілий світ.
Розмовляв о. Ігор Яців

Немає коментарів:

Дописати коментар